Обласний семінар "Роль бібліотеки в становленні Нової української школи"

27 березня кафедра активно долучилася до роботи обласного семінару-практикуму "Роль бібліотеки в становленні Нової української школи. Перспективи розвитку".

Викладачі кафедри винесли на обговорення питання: 

• про роль шкільних бібліотекарів у створенні грамотного україномовного освітньо-розвивального середовища Нової української школи (Нежданова Л.І.);
• про формування сучасних територіальних громад, що долучаються до ефективного управління школами після реформи децентралізації (к.пед.н., доц. Юрчук Л.М.);
• про зміст культурно-просвітницької діяльності шкільних бібліотекарів щодо запобігання негативного впливу сучасної субкультури на розвиток особистості дитини (к.пед.н., доц. Галич Т.В.).
  
  
  
  

Трансформації історичної памяті

22-23 лютого на базі Донецького національного університету імені Василя Стуса відбулася міжнародна науково-практична конференція "Трансформації історичної пам'яті", в якій взяв участь доктор історичних наук, професор Струкевич Олексій Карпович. У виступі він зосередив увагу на питанні функціонування історичної пам'яті у контексті взаємодії громадянського суспільства та держави, подоланні негативного образу українства, об'єктивної оцінки стосунків з сусідами. 

Читати виступ

500-річчя Реформації

 Правила життя Мартіна Лютера

Перегляд презентації

Реформація, розпочата такими людьми, як Лютер, Кальвін і Цвінглі, призвела до виникнення нового релігійного напряму, званого протестантизмом. Головним внеском Лютера у протестантизм є його центральне вчення про виправдання вірою. Кожне німецьке князівство зайняло або сторону протестантизму, або католицизму. Протестантизм ширився і здобув підтримку у Скандинавії, Швейцарії, Англії та Нідерландах. Сьогодні він має сотні мільйонів прихильників.

Багато людей, які не поділяють поглядів Лютера, все ж дуже його поважають. У колишній Німецькій Демократичній Республіці, до якої належали Айслебен, Ерфурт, Віттенберг і Вартбург, у 1983 році святкували 500-річчя з дня народження Лютера. У цій соціалістичній державі Лютер вважався видатним діячем німецької історії та культури. А один католицький теолог 1980-х років дав таку оцінку його впливу: «Після Лютера ніхто не міг зрівнятися з ним». Професор Аланд писав: «Кожного року видається принаймні 500 нових публікацій про Мартіна Лютера і Реформацію, причому майже всіма головними мовами світу».

«ХТОСЬ сказав, що про [Мартіна Лютера] написано більше книжок, ніж про будь-яку іншу людину в історії, окрім хіба що його вчителя, Ісуса Христа». Так говорилося в журналі «Тайм». Слова і вчинки Лютера посприяли зародженню Реформації — релігійного руху, який називають «найважливішою революцією в історії людства». Тож він допоміг змінити релігійну ситуацію в Європі і закінчити там епоху середньовіччя. Лютер також заклав основу нормативної письмової німецької мови. Його переклад Біблії залишається найпопулярнішим німецьким перекладом.

Мартін Лютер народився в Айслебені (Німеччина) у листопаді 1483 року. Його батько працював на мідному руднику, але зміг зібрати достатньо грошей, щоб дати Мартіну добру освіту. У 1501 році Мартін поступив на навчання до Ерфуртського університету. Там у бібліотеці він вперше взяв у руки Біблію. «Ця книга надзвичайно сподобалась мені,— говорив він,— і я дуже хотів, щоб колись мені пощастило мати власну».

У віці 22 років Лютер стає ченцем августинського монастиря в Ерфурті. Пізніше він відвідує Віттенберзький університет і стає доктором богослов’я. Лютер вважав себе недостойним Божої милості і деколи впадав у розпач через муки сумління. Але вивчення Біблії, молитва і роздуми допомогли йому ліпше зрозуміти ставлення Бога до грішників. Лютер збагнув, що Божу милість неможливо заслужити, що вона є незаслуженим даром для тих, хто виявляє віру. Стрижнем Лютерового вчення була доктрина про виправдання, або спасіння, вірою, а не ділами чи каяттям.

Лютерове розуміння того, як Бог ставиться до грішників, довело його до конфронтації з Римо-католицькою церквою. У той період поширилось вірування, що після смерті грішники деякий час відбувають покарання. Але вважалося, що цей час можна скоротити за допомогою індульгенцій, які папа видавав за гроші. Такі ділки, як Йоганн Тетцель, який був представником майнцського архієпископа Альберта, мали добрі прибутки з продажу індульгенцій простим людям. Багато вважало індульгенції свого роду страхуванням перед майбутніми гріхами.

Торгівля індульгенціями обурювала Лютера. Він знав, що люди не можуть торгуватися з Богом. Восени 1517 року він написав свої відомі 95 тез, звинувачуючи церкву у фінансових, доктринальних і релігійних зловживаннях. Бажаючи не бунту, а реформи, Лютер розіслав копії цих тез майнцському архієпископу Альберту та декільком теологам. Чимало істориків вважають саме цей період початком Реформації.

Лютер був не єдиний, хто протестував проти церковних зловживань. За сто років до нього продаж індульгенцій засуджував Ян Гус, чеський релігійний реформатор. А ще до Яна Гуса англієць Джон Уїкліф говорив про те, що деякі церковні традиції небіблійні. Такі Лютерові сучасники, як Еразм Роттердамський та англієць Тиндаль, закликали до реформи. Але голос Лютера зазвучав сильніше, ніж голос інших реформаторів, і його почуло більше людей завдяки винаходу Йоганна Гутенберга, який у Німеччині створив друкарський прес із застосуванням рухомих літер.  Уперше в історії широка громадськість могла швидко дізнатися про щось важливе. Лютерові 95 тез були надруковані і розповсюджені, можливо, без його згоди. Проблема церковної реформи перестала бути місцевою. Вона перетворилася на велику суперечку, і Мартін Лютер раптом став найвідомішою людиною в Німеччині.

Папа Лев X відреагував на 95 тез тим, що пригрозив Лютеру відлученням від церкви, якщо той не зречеться своїх поглядів. У відповідь Лютер публічно спалив папську буллу, яка містила ту погрозу, і опублікував більше творів, заохочуючи князівства реформувати церкву без папської згоди. У 1521 році папа Лев X відлучив його від церкви. Коли Лютер заявив, що його засудили без справедливого слухання, імператор Карл V викликав реформатора на засідання імперського парламенту у Вормсі. П’ятнадцятиденна подорож Лютера з Віттенберга до Вормса у квітні 1521 року нагадувала тріумфальну процесію. Громадськість була на його стороні, і всі хотіли побачити реформатора.

У Вормсі Лютер став перед імператором, курфюрстами і папським нунцієм. У 1415 році після подібного слухання в Констанці Яна Гуса було спалено живцем. Лютер, стоячи перед церквою та імперією, відмовився зректися своїх поглядів, якщо опоненти не доведуть йому з Біблії їхню помилковість. Але ніхто не міг змагатися з ним у знанні Святого Письма. Документ, який називають Вормським едиктом, містив рішення, прийняте після слухання. Лютера було оголошено поза законом, а на його твори накладено заборону. 

Наступних десять місяців Лютер жив у замку Вартбург, переховуючись від імператора і папи. У книжці «Світова спадщина Вартбурга» [«Welterbe Wartburg»] зазначається, що час, проведений Лютером у Вартбурзі, був одним з найпродуктивніших і найбільш творчих періодів його життя». Тут він завершив одну зі своїх найбільших праць — переклад Еразмового тексту Грецьких писань на німецьку мову. Цей переклад, опублікований у вересні 1522 року без розголошення імені перекладача, став відомий як «Вереснева Біблія». Вона коштувала 1,5 гульдена — еквівалент річного заробітку служниці. Однак попит на цю Біблію був величезний. Протягом року було надруковано 6000 примірників у двох виданнях. За наступні 12 років цей переклад перевидавався аж 69 разів!

У 1534 році Мартін Лютер закінчив перекладати Єврейські Писання. Він мав здатність урівноважувати стиль, ритм і добір слів. У результаті вийшов переклад Біблії, яку могли розуміти прості люди. Обговорюючи свій метод перекладу, Лютер писав: «Слід поговорити з матір’ю вдома, дітьми на вулиці, простим чоловіком на базарі, подивитися на їхні уста, як вони говорять, і тоді перекладати». Біблія Лютера заклала основу нормативної писемної німецької мови, яку прийняли за стандарт по всій Німеччині.

Мартін Лютер мав гострий розум і виняткову пам’ять. Він був майстром слова і працьовитою людиною. Але він також був нетерплячим і презирливим, а також бурхливо реагував на те, що вважав лицемірством. Коли Лютер у лютому 1546 року помирав в Айслебені, друзі запитали його, чи він непохитно тримається тої науки, яку проголошував. «Так»,— відповів він. Мартін Лютер помер, але багато людей і далі дотримуються його поглядів.

День соборності України. Інтерв'ю з О. К. Струкевичем

Прослухати інтерв'ю

Обираємо підручник з історії України для 10 класу

Доктор історичних наук, професор Олексій Карпович Струкевич презентує рукопис підручника з історії України для 10 класу загальноосвітніх навчальних закладів. Його зміст, мова та методичний апарат - основні акценти презентації.

Переглянути відео

Політична боротьба як прояв історичної та життєвої драми В’ячеслава Чорновола

14 грудня в актовій залі КВНЗ «Вінницька академія неперервної освіти» було проведено науково-методичний семінар, присвячений 80-річчю від дня народження В’ячеслава Чорновола, відомого українського політика і публіциста. У заході, організованому відділом українознавства, взяв участь доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри філології та гуманітарних наук Олексій Карпович Струкевич. 

У своєму виступі «Політична боротьба як прояв історичної та життєвої драми В.Чорновола» він торкнувся маловідомих фактів політичної діяльності В’ячеслава Максимовича.  

«Закінчивши університет й отримавши диплом, В.Чорновіл пішов на Володимирську гірку і дав клятву, що все життя боротиметься за свободу України.

Він ніколи не зраджував своїх однодумців. За відмову давати свідчення у справі братів Горинів отримав 3 місяці примусових робіт. Засуджений 4 рази. В один з років витримав 83 допити і ніколи не свідчив проти друзів.

У травні 1966 року опублікував документальне дослідження «Правосуддя чи рецидиви терору?». Потім – збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців») з матеріалами про арештованих у 1965 році шістдесятників.

4 вересня 1965 р. разом з І.Дзюбою та В.Стусом на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» протестував проти ув’язнення українських інтелігентів. Цей протест вважається першою акцією відвертого протистояння радянському тоталітаризму. Однак забувають про гостру антикомуністичну промову на відкритті пам’ятника Шевченкові у с. Шешори на Гуцульщині, виголошену 8 серпня 1965 р.

4 листопада 1967р. В.Чорновола було ув’язнено на три роки у табори суворого режиму. До речі, це евфемізм: засновники совєтського государства Ленін і Троцький їх називали концтаборами, і лише з 1933 року починають називати ВТТ (СР).

Після виходу на свободу у 1970 р. організовує видання підпільного журналу «Український вісник» – хроніка українського спротиву. 1972 р. знову арешт, 6 років таборів і 3 роки заслання. Щоб виправдати себе і позбавити ідейних борців з комуністичним режимом статусу політв’язнів, радянська влада засуджувала їх за звинуваченнями у грабіжництві, зґвалтуваннях, хуліганстві, зберіганні холодної зброї, наркоманії і т.ін.

Борячись за статус політв’язня, В’ячеслав Чорновіл проводить акції протесту, голодування. Понад половину табірного терміну провів у  ШІЗО (штрафному ізоляторі) і ПКТ (приміщення камерного типу). Письменник-дисидент Михайло Хейфец книгу про Чорновола назвав «Зеківський генерал». У 1980 році на засланні знову арешт, за сфабрикованою справою засуджено на 5 років (120-денне голодування).

У 1983 році звільнений за протестом прокурора Якутії без права повернутися в Україну. Лише зміна суспільно-політичної ситуації дозволила йому побачити Батьківщину в травні 1985 р. У 1987 відновлює видання «Українського вісника», вже наступного року влада розпочала кампанію «видворення Чорновола з України». Незважаючи на це, В.Чорновіл відроджує УГГ і разом з Красівським перетворюють її в УГС – партію, яка стала першою відкритою опозиційною силою КПРС. Був її головою.

8-10.09.1989 р. створено Народний Рух України. Далі його політична діяльність відбувалася в нас на очах протягом 1990 – 1992 як голови Львівської облради і як депутата Верховної Ради, поки він не загинув 25.03.1999 р. на шосе під Борисполем. Він не став Президентом України, але став її національними Героєм, посмертно.

Філософський і стратегічний спосіб мислення у нього виховували мордовські табори. Про В.Чорновола та його феномен ще напишуть десятки книжок. Ми б сьогодні взялися окреслити лише ту головну суперечність, на перехрестя якої він потрапив у незалежній Україні.

З одного боку, він представляв ту надзвичайно ослаблену окупаційним радянським режимом силу, яка без надії таки боролася за суверенну Україну й раптом отримала її як Божий дар.

Підкреслимо, не виборола, а отримала як дар борців за незалежність у 1917–1921 рр. Однак у 1991 р. незалежна Україна з’явилася на карті світу не внаслідок опозиційної діяльності національної контреліти. На жаль, вона була надзвичайно ослаблена терором компартійно-радянської влади. Суверенною Україна стала і не внаслідок широкого народного руху. Щоб його організувати і повести за собою, потрібна була знову ж таки набагато чисельніша і політично досвідченіша (насамперед, менш романтична) політична контреліта.

Незалежність стала наслідком щасливого збігу обставин. Злякавшись приходу до влади у Кремлі демократів на чолі з Єльциним, стара компартійно-радянська еліта УРСР поміняла гасла з комуністичних інтернаціональних на державницькі національні й зуміла утримати владу в своїх руках. Але вона, як завжди, лише пристосовувалася. Ініціативу проявляв саме В.Чорновіл. Саме йому належить ініціатива проголошення Декларації про державний суверенітет та Акту проголошення Незалежності України.

Справжнім державницьким силам вона поступилася лише окремими позиціями у державно-адміністративному апараті, а потім почала успішно виштовхувати чужорідні тіла зі свого середовища.

Ситуація, в якій опинився В. Чорновіл та його соратники виявилася двоїстою. З одного боку, вони отримали незалежну українську державу, за яку відчайдушно боролися, але практично одразу стали зайвими у ній. Стара еліта згуртувалася навколо Л. Кравчука. Вона не мала ніяких сентиментів щодо незалежності України, тому Л.Кравчук (а потім Л.Кучма) мали у своєму розпорядженні лише один засіб прив’язати цю еліту до ідеї та практики української державності – дати їй можливість приватизувати суспільне майно в особливо великих розмірах. Засобом захисту майна таких масштабів могла бути лише суверенна Українська держава.

Філософське і стратегічне бачення історичної долі України В.Чорноволу було притаманне безсумнівно. Він розумів сутність історико-соціальних та економічних процесів, що охопили Україну, і, впевнений, ніяким чином не прагнув піднімати народ проти законної, хоча й національно несвідомої влади. А його, тоді у переважній масі теж національно несвідомого, можна було б згуртувати навколо себе лише соціальними гаслами. Так свого часу успішно відібрали владу в гетьмана П.Скоропадського лідери Української революції В.Винниченко та С.Петлюра. Проте вони не зуміли протистояти більшовикам, які обманули народ ще радикальнішими соціальними гаслами. Соціально-політична ситуація наприкінці ХХ ст. чимось повторювала ситуацію початку століття. Спроба рішучої боротьби В.Чорновола проти української пострадянсько-компартійної влади, що стрімко олігархізувалася, неминуче призвела б до ослаблення чи й поразки цієї влади. Ослабленням, якщо не поразкою, не могли б не скористатися комуністи в Україні та політичні яструби сусідньої Росії. Використовуючи ностальгію мешканців України за соціальними стандартами СРСР та міфи комуністичної доби, вони отримали б гарну можливість знищити відроджувану українську державу.

Такі міркування неминуче обмежували діяльність В.Чорновола тісними рамками «конструктивної опозиції». Спробу ж перейти до «непримиренної опозиції» обірвала смерть. На думку більшості аналітиків – нагла смерть, влаштована з метою усунення В.М.Чорновола від участі у президентських виборах.

Політики й історики недоречно згадують його ідею федералізації. А будь-яка ідея є конкретно історичною. Її треба аналізувати у контексті конкретного часу, обставин, сил, які тоді визначали зміст життя.

Неймовірно, але він уміхається навіть на тюремній світлині…»

Більше фото

Екскурсія Музеєм освіти Вінниччини

З 6 по 8 грудня в академії проходив Всеукраїнський науково-практичний семінар для завідувачів кабінетами (методистів) фізики обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти "Оновлення змісту і практики навчання фізики".
Для учасників заходу було проведено екскурсію Музеєм освіти Вінниччини, створеного на базі закладу. Цікаві та навіть рідкісні музейні експонати представив  Олексій Карпович Струкевич.
Він зазначив, що музейна експозиція "Освіта Вінниччини" розпочинається ХVІІ століттям, адже 1632 року у Вінниці було створено філію Києво-Могилянського колегіуму, очоленого професорами Атанасієм Кальнофойським і Софронієм Почаським, яких до Вінниці відрядив особисто митрополит Петро Могила.

Детальніше представлене шкільне життя, побут учителів та учнів від початку ХІХ століття. Поряд з навчальною тематикою відображено й такі розділи, як: "Учні байдикують на уроці", "Учителі збираються вранці до школи". Особливе місце належить висвітленню сьогодення України, зокрема матеріалам про учасників революції Гідності та російсько-української війни.

Завершується експозиція відомою книгою "Історія Русів" з бібліотеки Севастопольського військово-морського ліцею, який наразі перебуває тимчасово і обовязково повернеться у бібліотеку звільненого Севастополя.

Більше фото