Блог кафедри філології та гуманітарних наук: Науково-методичний матеріал (для вчителів історії)

Історична тематика в інформаційній війні з московським агресором

Гібридна війна, яку віроломна московія розв’язала проти нашої Батьківщини дозволила виявити справжні світоглядні позиції і політичні наміри московитів стосовно українців. Водночас ми звільнилися від ілюзій, що в разі московської агресії Західна цивілізація рішуче стане на захист України, усвідомили, що солідарність країн Західної цивілізації має чіткі межі. У внутрішньополітичному контексті ми усвідомили, що наші внутрішні суперечності і особливості, особливо набуті за колоніальної доби, є небезпечними з погляду гарантування національної безпеки. Саме головне, війна показала, що захист України – це наша справа.

Тема гідридної війни стала темою сучасної української школи. Це засвідчують і методичні рекомендації, опубліковані під егідою МОН України та Малої академії наук «Як говорити про російсько-українську війну в школі. Уроки стійкості боротьби та перемог», де стверджується «…ми не можемо оминути цієї розмови в школі: ні між колегами, ні з батьками або учнями й ученицями».

Але якщо методичні рекомендації обмежують розгляд питання теоретичними узагальненнями і викладом головних позицій і засад ведення інформаційної, як складової гібридної війни, то не менш вагомим є подача конкретного історичного матеріалу, який дозволить зосередитися на питаннях глибинної сутності протистояння України та московії, дасть емоційну й образну поживу для мозку шкільної молоді, без якої як стверджують психологи, переконання не формуються.

І. Ми пропонуємо історію протистояння українського та московського соціумів оцінювати насамперед з погляду цивілізаційного підходу, засновники А. Фергюсон «Нариси з історії громадянського суспільства» (1767 р.), Л. Морган «Давнє суспільство» (1887), О. Шпенглер Присмерк Європи. У 2-х тт. (1918 – 1922), А. Тойнбі Дослідження історії. Тт. 1 – 12 (1934 – 1961).

Дослідники виходили з того, що в історії людства чітко прослідковуються три стадії: дикунство, ґрунтоване на привласнювальних формах господарювання: збиральницво, мисливство, рибальство; варварство, як стадія перехідна; цивілізованість, заснована на відтворювальних формах господарювання, насамперед хліборобстві, зайнятість яким сформувала повне усвідомленння понять «власність» та «закон». Сучасні вчені замість терміну «дикунство» частіше використовують поняття «первісне суспільство», а у стадії цивілізованості виділяють аграрне, індустріальне та постіндустріальне (інформаційне) суспільства.

Використовуючи доступний учням історичний матеріал, ми можемо показати, що предки українців прийшли до цивілізованості у 4 тис. до н. е. зайнявшись хліборобством, тоді як предки сучасних московитів, займалися насамперед лісовими промислами, проживаючи переважно у «дєрєвнях і вєсях» і у ХІХ, та й у першій половині ХХ ст. Українці до середини ХХ ст. теж проживали не у містах, а у селах. Але села хліборобів – це уже прояв цивілізованого життя, заснованого на повазі до власності, закону, порядку.

Ідеологи московського імперіалізму, намагаючись включити Україну до т. зв. євразійської, а сьогодні азіопської (вислів П.Мілюкова) цивілізації, завжди іґнорували різницю між українським селянином-хліборобом і московським «крєстьяніном-землєдельцем», а совєцке мистецтво старанно формувало стереотип «рускава поля» і «рускава человєка» «как тонкава каласка» – частини цього нібито хліборобського суспільства. Проте цей стереотип з науковою скрупульозністю переконливо спростував український історик В. Петров (В. Домонтович) (1968). При підсічно-вогневому землеробстві, наголошував він, «селянин лише частково був землеробом, оскільки землеробство не виступало його прямим і скільки-небудь єдиним заняттям [підкреслення наше – О. С.]. Одночасно він був мисливцем і рибалкою, добував кору, луб і бересту, поташ, вугілля, смолу, живицю, займався бортним бджільництвом і цілим рядом інших промислів, що складали в сукупності… у систему господарства, яка базувалася на експлуатації лісу і лісових багатств». Те ж саме, у 1948 р., хоча не так деталізовано, стверджував і відомий московський історик П.Третьяков: «Землеробське господарство північнослов’янських племен мало специфічний «лісовий характер».

Дану різницю, виявлену академічним шляхом, можна посилити й образними уривками з українських і московських літературних творів. Так, ще у 1113 р. Нестор-Літописець порівнюючи життя наших предків та предків сучасних московитів, стверджує щодо останніх, що вони «живяху в лісі, якоже всякий звір», «живяху звірским образом», «живуще скотьски: і убиваху друг друга, ядуще все нечисто», «і срамословьє у них пред отци і пред снохами».

Ніби перегукується з Нестором-Літописцем через багато століть А. К. Талстой: «Є дві Русі. Перша – Київська, яка має своє коріння у світовій, а щонайменше - європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь - Московська. Це - Русь тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь з давніх-давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи».

Сказане дає нам підстави стверджувати, що у цивілізаційному сенсі українці випереджають московитів на століть 55 – 60.

ІІ. Не менш вагомо чітко пояснити учнівській молоді сутність московського імперіалізму. На погляд дослідників, імперії в історії людства формувалися двома шляхами: європейський (римський) та азійський (ханьський або китайський).

Розширюючи кордони імперії за межами Апенінського півострова, Рим обмежувався економічним визиском підкорених і не позбавляв їх етнічної ідентичності. Натомість на давніх теренах майбутнього Китаю племінний союз хань нищив або асимілював величезну кількість племен і перетворював їх на китайський народ.

Московія завжди йшла азійським шляхом. На цьому шляху вона знищила новгород-псковський етнос – один з чотирьох східнослов’янських народів, цю ж долю вона готувала й білоруському та українському народам під машкарою «тисячелєтнєва братства ва платі, ва краві і ва Христє» чи «єдінава савєцкава народа». На думку С. Кульчицького «Імперська політика щодо українців і білорусів може характеризуватися тільки такими визначеннями: поглинення, асиміляція, позбавлення національної пам’яті. У російських монархів просто не вистачило історичного часу, щоб асимілювати українців і білорусів так, як була асимільована або знищена новгород-псковська народність».

Послідовну політику на знищення українського народу на певний час перевали більшовики. Захоплюючи владу на теренах царської «в’язниці народів» на початку ХХ ст., більшовики-московити розіграли перед народами вчорашніх «нацианальних акраїн» політичну «виставу в незалежність». Проте під машкарою «дружби двух братских народаф», «пралетарскава інтернацианалізма», вони винищили десятки мільйонів українців відвертою політикою геноциду починаючи з воєн проти УНР і завершуючи злочинними засобами боротьби проти УПА та західних українців у післявоєнний період. Ще більше людей вони вирвали з українського етносу політикою етноциду, називаючи її «лєнінскай нацианальнай палітікай».

Загалом всю цю політику можна охарактеризувати по-московськи прямолінійною й тупувато одвертою телеграмою більшовика Бляхіна, якого московська парторганізація у 1920 р. направила в Одеську губернію на «війну з куркулем». Організувавши розстріл чергової групи заручників, він писав до москви: «…рішуче і в усьому абсолютно необхідно почати «завінчівать» Україну все міцніше і міцніше, щоб з неї побіг, нарешті, живильний сік не лише до Харкова, а й до Москви».

Як наслідок український народ є єдиним з європейських народів, який протягом ХХ ст. не зріс, а скоротився у своїй чисельності. І це при тому, що більшовики визнавали нас «братскім народам» і дозволяли совєцку українську державність, українські мову і освіту, кіно і телебачення; будували арки дружби народів і нагороджували орденами дружби народів…

Але сьогодні путінська московія вирішила покінчити з усім цим «совєцким лібералізмом» і повернулася до політики царської доби. Так 4 квітня 2022 р. московське державне агенство «РИА новости» опублікувало програмну статтю «Что Россия должна сделать с Украиной». Цей, на думку історика Т.Снайдера «посібник з геноциду», «один із самих відвертих геноцидних документів», протягом наступних 25 років передбачає: знищити на полі бою або у концтаборах усіх «українських нацистів» (по-рашистськи «нацист— це українець, який відмовляється визнати себе росіянином»); всі інші, визначені як «пасивні посібники нацистської влади», підлягатимуть «перевихованню та денацифікації», що включає в себе: окупацію і знищення України як держави; натомість створення низки маріонеткових «народних республік»; знищення української еліти; жорстка цензура; реставрація соціалізму совєцкого зразка; терор і репресії проти місцевого населення за допомогою т. зв. «народних міліцій», примусові роботи для всіх з відновлення інфраструктури, знищеної ж московитами; заборона самої назви «Україна». Кінцевий етап — остаточна асиміляція українців в «російську цивілізацію».

Таким чином, перед нами зловісна імперська політика азійського (московського) типу, кінцевою метою якої є повний геноцид і етноцид нашого народу. Звичайно, що на цій темі ми не можемо зупинити виклад історичної теми протистояння.

ІІІ. Виклавши причини історичного протистояння, з’ясувавши мету і засоби московського імперіалізму, ми не можемо на цьому зупинитися. Самі учні, спонукувані своїм природним оптимізмом, поставлять нам питання: а що далі, чим закінчиться наша боротьба?

Щоб зміцнити впевненість української шкільної молоді у Перемозі України, пропонуємо знову звернутися до цивілізаційного підходу.

Сучасну ерефію прихильники цивілізаційного підходу розглядають як релікт згасаючої т. зв. євразійської (азіопської) цивілізації, що не витримала конкуренції з більш динамічною та ефективною європейською.

Перемогу останньої А. Тойнбі пояснював тим, що Європа запропонувала світу найбільш ефективний європейський спосіб виробництва, базований на приватній власності та законі – основах ефективної і динамічної ринкової економіки, яку творять економічно незалежні, самодостатні, вільні особистості, які вибудовують суспільне життя на засадах демократії.

Приватна власність, закон, ринок і демократія роблять європейські країни багатими, відносно комфортними для людини і безпечними для сусідів. Цим і пояснюється сьогоднішнє домінування Європейської цивілізації на планеті Земля.

Московська або євразійська цивілізація базується на східному способі виробництва, за якого усі ресурси суспільства належать верховному лідеру (фараону, царю, імператору тощо). Позбавлені приватної власності, раби чи холопи (ще античні автори визначали раба як людину без власності) не мають стимулу до продуктивної діяльності, працюючи «по-колгоспному», тому верховному лідеру потрібна ціла армія наглядачів та державних чиновників, які спонукають рабів до діяльності засобами позаекономічного примусу. Водночас, як і раби-трудівники, вони теж абсолютно залежать від володаря, який визначає їх частку суспільних ресурсів для споживання. Так утверджується азійська деспотія, що завжди існує у формі агресивної мілітаризованої імперії.

Оскільки «праця раба не буває продуктивною», то соціуми, засновані на східному способі виробництва не витримують конкуренції з країнами з динамічною ринковою економікою. У цьому полягає головна причина краху і московської держави, і т. зв. російської імперії, і совєцкого союзу. Це ж приведе до неминучої загибелі і путінську ерефію. У кризовий період свого існування вона прирекла себе, вибравши для порятунку не соціально-ринкові реформи, активно підтримувані Західною цивілізацією, а імперську агресію. Як стверджував московський філософ А.Герцен у 1851 р.: «Якщо Росія може миритися з чинним порядком речей… (деспотизмом Миколи І). Якщо вона далі крокуватиме петербурзьким шляхом або поверне до московських традицій, то вона не матиме іншого призначення, ніж накидатися на Європу як напівварварська, напівдегенеративна орда, руйнувати цивілізовані країни й, нарешті, згинути серед загального спустошення».

Підсумовуючи, зазначимо, що історичне знання постає сьогодні у новій якості. Це не лише інформація про життя у минулому, а насамперед інструмент пізнання сьогодення і передбачення майбутнього на основі знань про минуле. У даному разі це інструмент вселення переконаності у нашій правоті, справедливій боротьбі з рашистським агресором, інструмент викриття його імперських амбіцій і підступів.

Матеріал підготував завідувач кафедри філології та гуманітарних наук, професор, Струкевич О. К.

09. 02. 2017 р.
Для роздумів учителям-історикам
Монумент Данилові Нечаю чи «300-річчю облудного міфу»
Готуючись до поїздки на Тиврівщину, я заглянув в електронну мережу і, звичайно, натрапив на монумент на могилі Данила Нечая. На фото діти і дорослі з українськими прапорами, хліб на вишитому рушнику. Чітко читається текст на монументі: «Тут похований герой народно-визвольної війни українського народу брацлавський полковник Данило Нечай, який загинув в 1651 році в бою з польсько-шляхетськими військами».
Дивно, але редактори Вікіпедії чомусь вибрали світлину, на якій відсутня верхня частина монументу. На окремій світлині він показаний цілком, але здалеку. На ній видно, що крім зацитованого напису там є ще один, але його не прочитати. Продовжив пошуки у Інтернеті і знайшов верхній напис. «Споруджено в 1654 році на відзначення 300-річчя возз’єднання України з Росією».
Так ось у чому причина. Редактори Вікіпедії такою нехитрою маніпуляцією з фотографіями сором’язливо ховають від широкої громадськості цей імперський заідеологізований текст. Зрештою, вони правильно чинять, досить труїти мізки українців історичними фальсифікаціями. Але, як бути з дітьми, насамперед Краснянської школи, що з року в рік приходять до пам’ятника і читають обидва написи. Верхній надпис не може не вносити сум’яття в дитячу душу, дезорієнтувати її. Що має думати юний громадянин України? Що його батьки, односельчани, краяни якісь непослідовні, нерозумні, засуджуючи російських вояків на сході України. А якщо батьки праві, то кого, чи що вони вшановують біля пам’ятника? А якщо Данило Нечай був сподвижником Богдана Хмельницького, а той, мовляв, привів Україну до возз’єднання з Росією, то за що геройськи загинув випускник їхньої школи (Ім’я Загиблого) не пускаючи російських агресорів на нашу землю. Цей же надпис виправдовує дії злочинця-ворога, що, мовляв, прийшов відновлювати заповіти Б.Хмельницького та Д.Нечая про «воз’єднання й віковічну дружбу, єдність братських народів». Скільки ще питань треба поставити, щоб показати абсурдність ситуації, яка склалася стосовно написів на монументі?
Вважаємо, що уже давно настав час припинити поширювати фальсифікації царської та радянської доби, звільнити свою свідомість від облудних історичних стереотипів, які працювали на наше поневолення.
Насамперед зазначимо, що договір було укладено не 8 січня, а 21 березня 1654 р. Українські козаки та їх старшини мали європейську політичну культуру і укладаючи договори, вони звикли не лише самі присягати монархам на вірність договору, але й вимагали від тих присягати на виконання взятих на себе зобов’язань. І якщо монарх порушував заприсягнуті обіцянки щодо козацтва, то і козацтво, автоматично, вважало себе вільним від своїх зобов’язань. Такою була і залишається норма європейських (і світових) міжнародних відносин. Кожен з учасників домовленості має виконувати свою половину договірних зобов’язань, інакше договір втрачає чинність.
Оскільки московський посол 8 січня відмовився присягати від імені царя на вірність договору з Україною, то козаки чекали, поки його текст власною рукою підпише московський цар і таким чином візьме на себе зобов’язання виконувати свою частину договору. Цар це зробив аж 21 березня. Він зобов’язався стати союзником-протектором тобто захисником України, лише за цієї умови українці готові були виконувати свої обов’язки щодо Московії як союзники. Вони готові були воювати проти Польщі, Туреччини та Криму і, захищаючи себе, прикривати й Московію. Москва мала б бути зацікавленою у воєнній підтримці України, адже якщо вороги переможуть Україну, то тоді те що відбувалося «на головах і спинах козацьких» відбудеться «на головах і спинах московських».
Проте, уже наприкінці 1655 р. московський цар розпочав зближення з урядом Речі Посполитої, яка опинилася на краю загибелі й поділу між Швецією, Україною, Трансільванією і Бранденбургом. У цій ситуації польські дипломати заради порятунку навіть запропонували цареві Олексієві посісти польський трон після смерті Яна Казимира. Той погодився на переговори оскільки злякався посилення дій шведів – свого споконвічного супротивника у Прибалтиці. У серпні 1656 р. у м. Вільно (нині Вільнюс) Московія і Польща розпочали сепаратні переговори. Коли українські посли, як союзники Московії, прибуло до Вільно, їх до переговорів не допустили. У жовтні цього ж року між Річчю Посполитою та Московією було укладене сепаратне перемир’я, за яким вони припиняли воєнні дії між собою. Більше того Московський двір надіслав Польщі на допомогу 20 тис. стрільців, надав значну грошову допомогу. Сепаратна домовленість ставила хрест і на всіх зусиллях українського народу у боротьбі за визволення. Спочатку територію Гетьманщини московити – зрадники Переяславсько-Московського договору – пообіцяли обмежити теренами одного лише Київського воєводства, а в майбутньому, коли цар отримає польську корону, обіцяли і всю Україну повернути до складу Речі Посполитої.
Ось так, договір був чинним лише два з половиною роки, а Московська сторона, яка йому ж і зрадила, дурить наших прадідів і нас з вами ось уже більше ніж 360 років. Чи не час покласти цьому край, змінивши насамперед на нашій історичній пам’ятці цей недорікуватий, вигаданий радянськими ідеологами напис і припинити затьмарювати свідомість нашої молоді?
А у зовнішньополітичній ситуації середини ХVІІ ст. Б.Хмельницький прийшов до висновку, що опиратися на одного союзника нерозумно. Адже коли він зраджує, то Україна залишається наодинці проти двох, причому один з них знаходиться у тилу. Щоб порятувати Батьківщину Б.Хмельницький розпочав творити цілу європейську коаліцію, щоб у разі зради одного з учасників нейтралізувати небезпеку посиленою взаємодією з іншими членами коаліції. Богдан розпочав роботу над створенням союзу у складі України, Швеції, Бранденбургу (Пруссії), Литви, Трансільванії, Молдови, Волощини.
Дізнавшись про переговори гетьмана зі шведським королем і трансільванським князем, московський цар негайно направив до Чигирина посла. Той 9 червня 1657 р. заповзявся дорікати Богданові за укладення договору з князем Ракоці, надання шведам воєнної допомоги і переговори з ними. Відповідь Б.Хмельницького була різкою: «Ніколи я не відстану від шведського короля, з яким маю дружбу більше шести років… Шведи – люди правдиві: усілякої дружби та приязні дотримуються, на чому слово мовлять. А великий государ наді мною, гетьманом, і над усім Військом Запорозьким (тоді це назва не лише Січі, але й усієї Української держави) учинив немилосердно, помирившись із поляками й бажаючи вернути їм нашу Вітчизну». Цими словами гетьман і засудив зраду царя, і пояснив, у якій стороні він шукає і шукатиме союзників у майбутньому.
До речі ці слова Б.Хмельницького поміщені до сучасного підручника історії України для 8 класу за моїм авторством. Після них я ставлю учням питання: «Чи мають історики підстави стверджувати, що Віленською угодою 1656 р. цар перекреслив українсько-московський договір 1654 р.?» Жаль що цього всього не знає переважна більшість наших політиків та широкої громадськості. Може б тоді Україна, продовжила б зовнішньополітичний курс Богдана Хмельницького і уже давно була б членом НАТО і не втрачала б своїх найкращих синів на Сході.
І насамкінець, а чи можна на монументі брацлавському полковнику, який загинув у 1651 році, писати слова на схвалення договору, до якого він не дожив цілих три роки? А може це наруга над його душею, над його пам’яттю? А може Данило Нечай у січневі-березневі дні 1654 р. підтримав би свого соратника Івана Богуна, який взагалі заперечував доцільність союзницьких відносин з Москвою на тій підставі, що у цій країні панують рабські відносини, і разом з Вінницьким полком відмовився б присягати цареві-московиту.
Доктор історичних наук, професор Олексій Струкевич.

14. 10. 2016 р.
На допомогу вчителеві історії

Козацтво - це той суспільний стан, який утворив український народ для власного захисту від навколишніх ворогів.
Середньовічні суспільства поділялися на тих, що працюють (селяни- лабораторес), моляться(священики -ораторес) і воюють(шляхтичі –беллаторес).
І от коли за часів Великого Князя Литовського і Руського шляхта не мала сил захистити український народ від нападів турків і татар. А вони особливо поселилися з 1475р. Протягом ХV- другої половини XVII ст. турецькі і татарські завойовники вивели з України від 2 до 2.5 млн. осіб. Український народ сам став на власний захист А після Люблінської унії 1569р., коли українська шляхта все більше зраджувала власний народ і полонізувалася, роль козацтва ще більше зросла.
На напади і пограбування українських сіл і міст, на людоловство, українські козаки відповідали бойовими походами у відповідь. Повертали назад бранців, майно,худобу,гроші. Таким чином, козаки стримували наступ мусульманських завойовників як на Україну так і на Річ Посполиту та всю Європу.
Я ні трішки не перебільшую. Османська імперія у Чорному морі змушена була утримувати проти козацького флоту четверту частину своїх бойових кораблів. Четверта частина – це не дрібниця. Скільки європейців залишилося живими і дало потомство, скільки міст залишилося непограбованими і примножили свої багатства, культуру завдяки героїчній боротьбі козаків. Вільна людина – господар. Козаки показали, що можна господарювати і жити без феодала. Ніколи козаки не були антисемітами. Козаки - багатофункціональні воїни.
4 вересня 1621 під час Хотинської війни 45-47-тисячне козацьке військо з 23 гарматами порятувало Україну і Польщу, і Європу від турецького уярмлення. 250 тис. турецького війська ( 62 гармати з них 15 осадних, але козаки потопили 141 вороже судно, включаючи й 9 галер з осадними гарматами.
Пліч-о-пліч з козацтвом стояло і 40-тис. польське військо. Але вирішальну роль відіграло саме козацтво. Турецький султан з першого дня боїв спрямував свої удари на козацькі бойові порядки. Турецький султан знав,що козацька армія Сагайдачного пробивалася з боями на допомогу захисникам Хотина цілий місяць. Щойно підійшла до стін Хотина не встигла навіть окопатися , як турецька армія пішла в наступ і так з дня-в-день протягом цілого місяця.
Проте козаки не лише оборонялися , але й переходили в контрнаступи. Так вороже вигнавши мушкетним вогнем лави атакуючих , козаки перейшли в контратаку і прорвалися до ставки султана. Зав’язався бій. Щоб розвинути успіх і погнати турків з-під Хотина, потрібна була підтримка польського війська. Сагайдачний послав до нього гінця. Проте польський полководець так і не наважився послати хоча б частину польських сил на підтримку. Від 2 до 28 вересня турки здійснили 17 штурмів і все безуспішно, і кожного разу отримували у відповідь козацькі контракти. Турецький султан Осман ІІ плакав, бачачи безсилля своєї армії, яка мала підкорювати Європу. 28 вересня відбувся 8-годинний бій. Після контратаки турки стали панувати по всьому фронту. Султан змушений був піти на переговори, які мали закінчитися миром.
Через півстоліття у голові нового турецького султана визрів план походу на Європу, але, щоб не отримати удару з північного флангу від Козацької України, яка завжди входила у різноманітні анти турецькі коаліції європейських держав, турецький султан вирішив спочатку розгромити столицю-фортецю українського козацтва – місто Чигирин. Для цього йому знадобилося два роки. Чигирин можливо і вистояв би, якби тодішній союзник – Московія виконала перед українцями свої обов’язки. Лише через 5 років після здобуття Чигирина, турецько-татарська армія пішла в поход на Європу. Вона взяла в облогу Відень і лише допомога польсько-українського війська на чолі з Яном Собеським врятувала Відень та Європа. Відень і досі шанує пам'ять українських козаків.
До речі, саме українці і Кульчицький навчив австрійців такої тонкощі, як пити каву – і звідти вона стала популярним напоєм усієї західної цивілізації.
Козаки завжди були багатофункціональними воїнами. Основою козаків була піхота, вогнепальна зброя: вони були вправними мушкетерами, влучно стріляли, ніж самі мушкетери. Саперна справа - використання сокири, лопати, все це було навіть у кіннотників. Іноземні інженери були у захопленні.
Відбувалися міні-війни, артилерія досягала 50 гармат. У Січі завжди супроводжувалися кінні і піші загони. Польські учасники під Жовтими Водами розповідали, що кінні козаки самостійно привозили гармати, клали їх на землю. Татари рятувалися, бо боялися, що залишаться без ясиру.
Була ще й сторожова і розвідна справа, сюди належали моряки, морська піхота - турецькі історики визнавали, що відважних і вправних воїнів від цих сіромах немає у цілому світі. Відомий випадок, коли Петро, Часників син , у бою з поляками під Летичевом ( Поділля) убив 29 чоловік, а той, убитий ним же ж, застрелив Петра.
Козаки були не лише воїнами, але й господарями. Ще до американських піонерів – фермерів, козаки на землях Війська Запорозького створювали свої зимівники, у яких вільно господарювали зорієнтовані на європейські та східні ринки. Європа, до Іспанії включно, їздила на українських волах, подібно як ми зараз кажемо:
« Вся Європа їздить на мерседесах».
Багато європейських армій, включаючи Прусію, купували коней саме в Україні. Ще господарюючи у Запорізькій Січі, ще до створення Гетьманщини, коли скрізь панував феодалізм, козаки довели, що український народ може господарювати без феодалів, керувати своїм життям без феодалів, і без них, на козацькій раді вирішувати громадські справи. Зараз в Україні 2/3 мешканців живуть нижче прожиткового мінімуму, а в козацькій Україні – 2/2 у ХVII ст. і ½ у XVIII ст. 80% були великими і середніми господарями, і тоді теж постійно воювали.
Козаки рятували український народ не лише від фізичного винищення , але й - від духовного.
На початку XVII ст. - більшість єпископів перейшли в Унію. Коли помер Василь – Костянтин Острозький, то в Острозькій академії остаточним єпископом, що висвячував духівництво, залишився львівський єпископ Ієремія Тисаровський. Після його смерті польський король міг оголосити православ’я неіснуючим.
А саме українська православна церква підтримувала серед українців національну ідентичність. Без церкви зник би український народ, і ніколи не з’явилася б українська нація.
І саме козаки у 1616р. вступили у Київське Богоявленське братство. А в 1621 році прийняли і захищали на теренах України єрусалимського патріарха Теофана ІІІ.
Коли козаки дали обіцянку на чолі з Сагайдачним захищати православних ієрархів, він висвятив митрополита і 5 єпископів

На допомогу вчителеві історії
О. К. Струкевич
ПЕРЕЯСЛАВСЬКО - МОСКОВСЬКИЙ ДОГОВІР
(історична правда проти історичних спекуляцій)

Сотні років тема Переяславської ради залишається актуальною як для політиків самого різноманітного спрямування, так і для учителів історії, які мають виконувати програму з історії України, а отже розповідати учням про Переяславську раду, відносини між Українською державою і Московією, що передували раді та відбувалися після неї, витлумачувати сутність українсько-московського договору 1654 року.
На жаль, підручники дане питання викладають дуже стисло. Тут авторам шкільних підручників і не розмахнутися. Адже їх чітко обмежують з одного боку санітарно-гігієнічні вимоги щодо обсягу параграфів, а з іншого – вікові особливості, можливості сприйняття та усвідомлення цієї події учнями 8 класу – дітьми 13 – 14 років.
Вважаємо, що давно прийшов час зосередити увагу учителів на цих питаннях дещо глибше. Щоб вони не потрапляли до полону політичних, а тому необ’єктивних оцінок Переяславської ради, її причин та наслідків.
Сотнями років політики виправдовували свої дії «рішеннями Переяславської ради», проте ніхто з них ні разу не розповів, а що, власне, відбувалося на цій раді. Про це – ні пари з вуст. І це відбувається незважаючи на те, що за ці сотні років українські та російські вчені провели ретельні дослідження цієї події. Але товсті томи покояться на бібліотечних та архівних полицях і потихеньку припадають віковічною порохнявою, а політики, опираючись лише на куці міфи царських та радянських часів, продовжують маніпулювати свідомістю все нових і нових поколінь українців.
Якщо Переяславська Рада є вікопомною подією, яка на думку авторитетних істориків радикально змінила історичний розвиток Східної Європи, то варто її розглянути крізь окуляр мікроскопа, у деталях. Намагання продовжувати розмову про Переяславську раду на рівні гасел, закликів, запліснявілих стереотипів є ні чим іншим як спробами продовжити духовне закріпачення українців.
Викладачі дисциплін суспільно-гуманітарного циклу чітко усвідомлюють значення духовності, свідомості людини. Саме уявлення, поняття, настанови спонукають людину до певних рішень та дій. Отже, якщо людина має закріпачену свідомість, то і поводиться вона як невільник.

Боротьба за незалежність України та пошуки союзників

Цікава історична деталь. Саме в Переяславі Богдан Хмельницький вперше заявив про те, що метою його боротьби є відродження Української держави. Розпочавши боротьбу за свободу українського козацтва, а потім і звільнення всього народу, Богдан Хмельницький і козацькі старшини, не одразу прийшли до ідеї незалежності. Ця ідея визрівала поволі, охоплювала все більше число козацьких голів, все наполегливіше опановувала думками гетьмана. І вперше він її оголосив на увесь світ саме у місті Переяславі. Це сталося 23 лютого 1649 р. Того дня на переговорах з послами Речі Посполитої Богдан Хмельницький заявив, що він веде боротьбу за створення незалежної Української козацької держави – спадкоємця давньої Русі – держави Великих князів руських. Українська держава, за формулюваннями самого гетьмана та українських старшин, мала охопити території, де поширена «мова руська» та «віра православна».
Боротьба з Річчю Посполитою виявилася дуже напруженою. Одна з наймогутніших держав тогочасної Європи, до того ж підтримувана іншими могутніми католицькими державами мала величезні ресурси. Тому повівши проти неї боротьбу Богдан Хмельницький мусив знайти потужних воєнних союзників. Спочатку таким союзником став кримський хан. Проте у битвах під Зборовом 1649 р., та Берестечком 1651 р. він продемонстрував свою ненадійність. Хан покидав поле бою, переходив на бік неприятеля і таким чином примушував Богдана Хмельницького укладати невигідні й принизливі угоди з королем.

Неможливість укладення союзу з Москвою

З самих початків повстання гетьман шукав шляхів до укладення союзницьких домовленостей з Москвою. Проте всі зусилля виявилися марними. Ще у 1634 р. Москва уклала з Польщею «вічний мир». Цар, як «вічний» союзник, зобов’язувався у час скрути, включаючи й «внутрішню ребелію (заворушення)», надавати королеві допомогу.
Тому, керуючись своїми союзницькими зобов’язаннями і повністю нехтуючи спільністю віри і походження, цар 1650 р. надіслав до гетьмана послів з вимогою припинити опір королеві. Богдан же, розлютившись, наказав прикувати московських дипломатів до гармат. Незважаючи на таку красномовну відповідь, цар наступного року знову прислав до гетьмана посольство з листом, у якому «гетьмана усовіщав, аби він з паном своїм (тобто королем польським) не воював, бо в такім разі цар своєму брату королю мусив би дати поміч і військо своє послати». Свідок тієї сцени – литовський посол – описав реакцію Хмельницького так: гетьман «роз’ївся і зірвався, хотячи дати послові царському по пиці, ледве Шумейко, полковник чернігівський, встиг вхопити гетьмана в обійми»[1].
Щоб розірвати «вічний мир» Москви з Польщею гетьман обіцяв то подарувати цареві Сіверщину, то закликав взяти участь у виборах на вільний польський престол, обіцяючи свою підтримку у цій справі. Періодично, щоб настрахати московську еліту та утримати її від дій проти України, гетьман вдавався до погроз піти походом на Москву[2].
Так, 8 серпня 1649 р. Богдан Хмельницький відверто висловив обурення тим, що Москва не допомогла йому у війні проти Польщі і погрозив московському посланцеві, що «іде він, гетьман, зараз війною на Московське царство» і «все – і городи московські, і Москву зломлю, та й хто на Москві сидить (тобто цар – О.К.) і той від мене на Москві не відсидиться»[3]. Гетьман грозився також «розорати татарами» царство Московське, пропустивши їх через територію України. Гетьман навмисне не давав відповіді московським послам, як він ставився до пропозицій польського короля взяти участь у спільному польсько-татарсько-козацькому поході проти Москви. Хмельницький час-від-часу наказував проводити мобілізації козацьких полків на кордоні з Московією. Гетьман дав політичний притулок при своєму дворі самозваному «царському синові» Тимофію Акундінову, щоб у разі наступу московських військ на Україну, випустити самозванця на московські терени, щоб той підняв «царських підданих» на громадянську війну.
Одним словом гетьман усіма можливими засобами змушений був утримувати московського царя від виконання союзницьких зобов’язань перед Польщею, вдаючись то до обіцянок, то до погроз. Як бачимо, логіка збройної та дипломатичної боротьби за незалежність України спонукала гетьмана до таких дій та висловів стосовно Москви, що вони ніяк не узгоджуються з прилизаним образом «апостола возз’єднання», яким царська та радянська історична пропаганда намагалися змалювати Б.Хмельницького.

Переговори з турецьким султаном

У пошуках надійного союзника у 1650 та 1651 рр. гетьман прохав захисту (протекції) у турецького султана. Той погодився, але домовленості так і не були втілені у життя. У березні 1653 Хмельницький знову відрядив до Стамбула козацьку делегацію. Послам було доручено просити султана Мегмеда ІУ підтвердити свою готовність до захисту України, надіславши гетьманові султанського прапора та барабана. Мегмед ІУ задовольнив прохання гетьмана. Він відрядив до Чигирина велике посольство, яке перебувало у гетьманській столиці протягом травня-червня. Турецький амбасадор привіз грамоту. У ній султан запевнив, що буде постійно захищати козацьку державу від чужоземних вторгнень, а гетьмана визнає своїм підданим. На знак цього посол вручив гетьманові «коруну і шаблю, і булаву, і бунчук, і кафтан».
Сучасний російський історик Б.Флоря підкреслював, що такі дії мали означати лише одне: подібно до Молдовського і Волоського князівств Українська козацька держава мала розглядатися як частина Османської імперії, а військовий напад на Україну мав розцінюватися як напад на саму імперію[4]. Для того, щоб договір набрав сили, українській стороні залишалося зробити останній крок – ратифікувати договір (тобто затвердити його, надати законної сили) на Генеральній раді, як і належало за тодішньою політичною традицією в Україні[5]. Рада відбулася наприкінці червня – на початку липня 1653 р. Внаслідок гострих суперечок між старшинами ратифікації не відбулося.
Відмовившись від підданства султанові, гетьман зумів все-таки утримати турецьку сторону від повного розірвання стосунків, а наступні переговори зі Стамбулом використовував, щоб тиснути на московського царя і спонукати його до переговорів та укладення договору з Україною.

Украдений тріумф під Жванцем

Друга половина 1653 р. виявилася вкрай несприятливою для гетьмана та держави. Як казав сам Хмельницький: «Рік це власне королівський, а мені і моїм замислам во всім противний». Богданові не вдалося утворити військовий союз з Семиграддям, Волощиною, Молдовою. У вересні загинув під Сучавою син і спадкоємець гетьмана Тимофій. Мобілізація 1653 р. до козацького війська показала, що народ виснажився і зневірюється у перемозі. На межі своїх можливостей у грудні 1653р. козаки зупинили під Жванцем польське військо, очолене королем, і оточили його. Становище поляків було катастрофічним. Здавалося, що жадана перемога уже була в руках. Проте у вирішальний момент кримський хан, перекуплений 100 тисячами дукатів і правом взяти ясир (полон) у 12 містах та містечках довкола Львова, зрадив Хмельницькому. Здавалося, що Богдан у безвиході і мусить скоритися королівському «маєстатові Речі Посполитої». Але на те Богдана і називають Великим Гетьманом, що у найскладніших ситуаціях він не втрачав сили духу і самовладання. Перебуваючи у безвихідному становищі: один проти двох, разом сильніших противників, він склав грандіозний план: розгромити Польщу й Крим за допомогою Москви, і, опираючись на союз з одновірною державою, зміцнити власну державу. Це чітко усвідомлював добре поінформований в українських справах молдовський воєвода: «Нічого іншого ці неприятелі козаки не замишляють, як тільки спільними силами з Москвою в державу вашої королівської милості вторгнутись, його знести, а по побіді в Києві столицю свою мати хотять»[6]
Задумам Богдана Хмельницького посприяло й продовження згаданих вище переговорів з турецьким султаном. 1 жовтня 1653 р. Земський собор порадив цареві прийняти Україну «під свою високу руку», але не тому, що українці – це «єдинокровні та єдиновірні брати». Московські політики брали до уваги лише ту обставину, що в іншому разі Україна прийме протекцію султана Туреччини. Москва тягнула до останньої можливості ослабити Україну, аж поки не побачила, що повністю упустить Україну. З цього приводу видатний російський історик В.Ключевський писав, що Москва навмисне вичікувала, поки Україна виснажить всі свої активні сили в боротьбі з Польщею та стане більше слухняним «підданим» московського царя[7].

Московські посли у Переяславі

Отже, ввечері 7 січня 7162 року від створення світу Богдан Хмельницький уперше зустрівся з очільником московського посольства Василем Васильовичем Бутурліним. Гетьман прибув до Переяслава з Чигирина лише 6 січня ввечері. А 7 січня без жодних етикетних умовностей навідався у приїжджий двір Переяслава, де зупинився московський дипломат. Боярин поінформував гетьмана про церемоніал, який за наказом царя їм належало неодмінно виконати. Домовилися, що 8 січня на приїжджому дворі Бутурлін має передати гетьманові царську грамоту і «сказати государів милостивий указ». Далі усі підуть до церкви, де гетьман, полковники та інші «начальні люди» Війська Запорозького «учинять віру» тобто складуть присягу, «як їм перебувати під государевою високою рукою».
Ось тут, при першій же зустрічі, у ґрунт українсько-московських взаємин було кинуте перше зерно незгоди. За московським сценарієм, гетьман зі старшиною, отримавши грамоту і вислухавши указ, мали присягнути цареві, незалежно від того як вони сприймуть зміст документів. Москва і думки не припускала, що українську сторону може щось не влаштовувати. За московським світоглядом – світоглядом східної деспотії – підданий має повністю віддатися на милість свого деспота. Будь-яка спроба з’ясувати своє майбутнє під новою владою є образою для необмеженого володаря.
За українським розумінням ситуації усе мало відбуватися інакше. Гетьман зранку скличе на раду полковників і старшин потім прибуде до посла, вислухає зміст пропозицій, захованих у царській грамоті й указі, знову порадиться з полковниками та іншими старшинами і лише після схвального рішення ради складе у церкві присягу[8]. За українським світоглядом – світоглядом демократичним, так і має бути: ми не холопи (тобто раби) ми вільні козаки, посполиті і самі дбаємо за свою долю.
Українська сторона не збиралася впасти до його ніг царя ніби раб. Не для того українці криваво боролися довгих 6 років, щоб добровільно віддати себе на поталу московським князям, боярам, стольникам, воєводам, які нещадно гнобили свій народ, а тепер ласо сподівалися прибрати до своїх рук і народ український.

Ідея Переяславської ради

Тому, саме в головах українських старшин вранці 8 січня на раді з гетьманом визріла думка скликати після 2-ої години Переяславську раду, на якій будуть присутні не лише старшини, але й мешканці та гості Переяслава, що представлятимуть суспільні стани Української козацької держави. Так і сталося. Про це написав Бутурлін цареві, пояснюючи, чому відбувся відхід від московського сценарію, що не передбачав ніякої Переяславської ради: «по тайной раде, которую гетман имел с полковниками с утра, во 2-ий час дня бито в барабан… на собрание всего народа слышать совет о деле, хотящем совершитися»[9].
На Переяславській раді виступив з промовою Б.Хмельницький. Він пояснив небезпеку ситуації, до якої потрапила Українська держава, і наполіг на необхідності обов’язково обрати союзника-протектора. Він запропонував вибрати одного з чотирьох сусідніх монархів. Гетьман наголосив на кандидатурі московського царя як монарха православного та благочестивого. Хмельницький визначив і на яких засадах має бути укладений договір з протектором: 1) цар не порушуватиме прав і вольностей української держави; 2) нічого нового не запроваджуватиме у суспільному житті; 3) буде союзником України у боротьбі з Польщею. Вислухавши гетьмана, «народ по нем вси единогласно возопили: Боже утверди, Боже укрепи, чтоб есми во веки вси едино были!»[10].
Підкреслимо, що коли ми даємо цитату російською мовою, то це зовсім не означає, що українці вигукували ті слова по-російськи. Справа у тому, що звіт Бутурліна цареві, т.зв. «статейний список», є єдиним історичним джерелом про події, які відбувалися 8 січня у Переяславі, що дійшло до нашого часу. Документ, хоч і писаний зацікавленим представником московського царя, засвідчує, що Переяславська рада нікому ніякої присяги не складала. Вона лише схвалила намір гетьмана прийняти протекцію царя та визнати себе його підданим.
До речі, документ засвідчує красномовний факт. Царський посол В.Бутурлін не був особисто присутній на переяславському майдані. Чому? По-перше, у московських можновладців – представників східної деспотії не могло й виникнути думки щось пояснювати чи запитувати у народу. По-друге, вони просто боялися проявити свою самостійність хоча б у дрібницях політичного життя. Вони себе називали і усвідомлювали лише холопами царськими. Показово, що це історики називають Бутурліна «Василем Васильовичем». Особисто він свій статейний список підписав так: «Васька Бутурлін, холоп (тобто, раб – О.С.) царський». По-третє, за умов жорсткої московської централізації посол і не смів робити того, чого не було прописано у царській інструкції. Тому він і не міг наважитися на присутність на переяславському майдані, оскільки в інструкції йшлося про два об’єкти: приїжджий двір та соборну церкву.
Нарешті, сучасні історики утвердилися в думці, що опис Переяславської ради складений або І.Виговським, або службовцем Генеральної Військової канцелярії і включений до статейного списку Бутурліна[11]. Це знову ж таки вказує на те, що особисто Бутурлін був відсутній, тому і не міг самостійно описати те, чого не бачив і не чув. А українці, даючи опис ради, не могли не згадати про царського посла, яскравого фігуранта події, якби він там був. Це з їхнього боку виглядало б, принаймні, неввічливо.
Переяславська рада була потрібна не цареві, не Бутурліну, а Богданові Хмельницькому, щоб узаконити своє рішення відповідно до звичаєвого права Війська Запорозького. Щоб козаки не нарікали, що гетьманський уряд розробив текст майбутнього договору з царем без їхньої згоди.

Гетьман слухає царську грамоту

Після закінчення Переяславської ради гетьман і старшини знову пішли у «приїжджий двір» до Бутурліна. Той урочисто передав гетьманові царську грамоту і виголосив промову. У ній пояснювалося, чому після 6 років стороннього споглядання і дотримання умов «вічного миру» з королем, Москва, нарешті, вирішила оголосити війну Польщі. Головною причиною війни царський уряд назвав ряд помилок, які були допущені польськими урядовцями у титулуванні царя. По-друге, цар, нарешті, взяв до уваги ті аргументи, на які з 1648 р. посилалася українська сторона, а саме: коли король польський присягав на виконання своїх королівських обов’язків щодо підданих козаків, він обіцяв боронити й грецьку віру, але, як показали дальші події, король її переслідував. Таким чином він зламав свою присягу, а отже звільнив від присяги й підданства українських козаків[12]. Це принциповий момент у переговорах гетьманського і московського урядів. Адже Москва визнала дві дуже важливі засади:
1) взаємини України і Московії мають бути договірними;
2) політика царського уряду має відповідати договору і потребам українського народу, якщо ж вона суперечитиме їм, гетьманський уряд отримує повне право відмовлятися від підданства, так само як Україна відмовилася від підданства польському королеві.
Після промови Бутурліна усі поїхали до церкви. Там одягнуті у ризи українські та російські духівники (ті, що приїхали з посольством) уже чекали на складання присяги. І тут на російських послів очікувала нова несподіванка. Богдан зажадав, щоб царські посли склали від імені царя присягу про те, що цар «гетьмана Б.Хмельницького і все Військо Запорозьке польському королеві не віддасть і за них буде стояти, вольностей не порушить, хто був шляхтич, козак чи міщанин і взагалі в будь-якім стані до цього часу був і маєтності мав, щоб так був і далі, і щоб цар видав на маєтності свої царські грамоти». Така вимога для Богдана, всього військового товариства була природною і зрозумілою. Такий порядок існував при виборах гетьмана, коли козаки і гетьман взаємно присягали одні одним. Взаємна присяга була складовою укладення договорів між гетьманом та польським королем. Це була загальноєвропейська традиція, яка діяла і на українських теренах.

Московські посли відмовляються присягати

Бутурлін відмовився присягати. Він пояснював, що за московськими звичаями присягати мають лише піддані цареві, але «за царя», тобто від імені царя, посли присягати не можуть. Відповідь Бутурліна не задовольнила гетьмана. Він вийшов з церкви і пішов до будинку переяславського полковника Тетері радитися зі старшиною. Бутурлін з посольством і духовенством залишилися чекати в церкві.
Через певний час гетьман вислав до московських послів полковників Тетерю й Лісницького з повторною вимогою, щоб Бутурлін склав присягу за царя. Той знову відмовився, наголосивши, що цар царствує «Божою милістю», а не волею народу, а тому і не потребує скріплення своїх слів присягою. Тоді полковники заявили, що польські королі завжди присягають своїм підданим. У відповідь прозвучало, що польські королі «на що присягають, того не дотримують», а «государеве слово, переменно не бывает»[13].
Після обмірковування ситуації українська сторона прийшла до церкви і погодилася скласти присягу. Водночас гетьман і старшини підкреслили, що вони подадуть цареві прохання/вимогу, де про «свої справи будуть чолом бити цареві». Таким чином українці зважили на московський звичай, за яким цар нікому не присягає. Поряд з цим вони наполягали і на своїх принципах: якщо ми йдемо «під високу руку московського монарха», то він має дати нам гарантії наших «прав і вольностей». Якщо це не відбулося шляхом усної присяги царських послів, то ці гарантії можна отримати й у інший спосіб: ми надішлемо наші вимоги письмово і хай цар включить їх у царську жалувану грамоту.
Після присяги усі повернулися на приїжджий двір. Бутурлін у знак прийняття Богдана у підданство та надання йому царського захисту передав гетьманові практично ті ж самі знаки протекції, які за півроку до того передавав Богданові турецький султан. Це були прапор, булава, ферязь (верхній кафтан) і висока боярська шапка. Потім гетьман з старшиною урочисто повернулися до себе.
Цікаво, що у ході переговорів українська сторона жодного разу не виявила традиційної староукраїнської гостинності. «Жодного прийняття, ні урядового, ні приватного, ні в гетьмана (він ні разу не запросив послів до себе), ні в господаря – переяславського полковника Тетері, жодного бенкету! Так, начебто переговорювали не майбутні союзники, а колишні вороги»[14] Так сухо і офіційно завершився день 8 січня 1654 року.

Початок роботи над Переяславсько-Московським договором

День завершився, але справа укладення договору лише розпочиналася. Протягом січня-лютого 1654 року старшини підготували текст договору, що отримав назву «Березневі статті» чи «Богданові статті». Полковник Павло Тетеря та генеральний суддя Самійло Богдан-Зарудний завезли їх до Москви і 27 березня цар їх схвалив, видавши три іменні грамоти. Тому історики укладення Переяславсько-Московського договору мають пов’язувати не лише з 8 січня, коли присягнув український гетьман, а й 27 березня 1654 р., коли цар визнав за собою обов’язки перед Україною. Якби цього не було, Хмельницький і Українська козацька держава не мала б абсолютно ніяких зобов’язань щодо московського царя. І ніяких розмов про «воссоєдінєніє» і не виникало б.
Чому ж політики й політикани так тиснуть на дату «8 січня» і нічого не розказують про 27 березня 1654 року? Тому що доведеться сказати, що цього дня цар взяв на себе цілий ряд зобов’язань перед Україною. Тому що вони бояться питання: «А як же царі виконували ці свої «твьордиє нєпрємєнниє слова».

Зміст Березневих статей

Спочатку розглянемо текст «Березневих статей», складених у Чигирині 17 лютого 1654 р. В історичній літературі документ має назву: «Прохання за пунктами Богдана Хмельницького про підтвердження колишніх їх прав і вольностей і про суди і про інше».
У преамбулі гетьман підкреслює, що він, Військо Запорозьке та все поспольство християнське руське, б’ють чолом не «самодержцеві всія Русі», а «самодержцеві Великої і Малої Русі». Гетьман обіцяє «служити прямо і вірно у всіх справах і повеліннях царських». Водночас він підкреслює, що українська сторона, все це робитиме у разі, якщо цар погодиться на умови, виписані у проханні.
1. «Спочатку будь ласкавим, твоя царська величносте, підтвердити права і вольності наші військові, як віками були у Війську Запорозькому, що своїми правами судилися, і вольності свої мали в добрах і в судах; щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник в суди військові не вступалися, але від старших своїх щоб товариство суджені були: де три чоловіки козаків, тоді два одного повинні судити».
2. «Військо Запорозьке в числі 60000 щоб завжди повним було».
3. У статті висловлюється прохання підтвердити шляхтичам, що взяли участь у творенні Української козацької держави, усі ті права і вольності, що отримав шляхетський стан ще при польських королях.
4. Наполягалося, щоб у містах посадовці обиралися «з наших людей», щоб саме вони збирали у містах податки.
5. У статті висловлюється прохання надати Чигиринське староство «на булаву гетьманську», щоб воно забезпечувало, усі матеріальні витрати гетьмана як приватної та посадової особи, поки він перебуватиме на гетьманській посаді. Тобто розглядати Чигиринське староство як ранговий маєток.
6. «Бережи Боже, смерті на пана гетьмана, оскільки всякий чоловік смертний, без чого не може бути, щоб Військо Запорозьке само між себе гетьмана обирали, а його царській величності повідомляли, щоб те його царській величності не в образу було, тому що те давній звичай військовий».
7. Стаття вимагала гарантій козацькому стану: «Маєтків козацьких, щоб ніхто не відбирав: які землі мають і що до них належить, щоб з тими маєтками вільні були».
8 – 12 статті визначали платню для генеральних військових писаря, суддів, обозного, а також полковників, осавулів різного рівня, гармашів.
13. Вимагалися гарантії для стану духовенства.
14. «Посли, які здавна з чужих земель приходять, до Війська Запорозького, щоб пану гетьману і Війську Запорозькому, які до добра були б, вільно приймати, щоб то його царській величності до гніву не було; а коли мало проти його царської величності бути, повинні ми його царській величності повідомляти».
15. У статті вимагалося, щоб податки (дань) в козацькій державі збиралися не московськими воєводами, а обраними місцевими гідними людьми. Вони ж із зібраних доходів передаватимуть належну частину цареві.
16. «А то для того мають посланці наші домовлятися, що наїхавши б воєвода, права ламати мав і установи які чинити. І те людям було б у велику прикрість, оскільки до права іншого не можуть швидко звикнути і тягарі такі не можуть винести, а коли з місцевих людей будуть старші, тоді відповідно до прав і установ тутешніх будуть виконувати».
17. «Поки від королів польських ніякого гоніння на віру, на вольності наші не було, завжди ми всякий чин свою вольність мали, і ми їм вірно служили; а нині за наступ на вольності наші, змушені ми його царській величності під міцну і високу руку піддатися, для того наполегливо просити мають посли наші, щоб привілеї його царська величність нам на хартіях писані, з печатками вислими, одну на вольності козацькі, а другу на козацькі пожалував, щоб непохитно те у вічні часи було. Коли не отримаємо, ми самі розгляд між собою мати будемо: хто козак той у вольностях козацьких жити буде, а хто простий, той стане повинність звиклу його царській величності виконувати, по-колишньому. Також і на люди усякі, які його царській величності підданими учинились, на яких правах і вольностях жити мають».
18. «Про митрополита у розмові згадати мають, про що послам нашим усно наказано».
19. «Також просити наполегливо мають посли наші його царську величність, щоб його царська величність рать свою незабаром прямо до Смоленська послав, не відкладаючи нітрохи, щоб неприятель не міг зібратися докупи і з іншими домовитися, тому що війська нині потрібні, щоб ніяким їх лестощам не вірили, якщо почали б чим лестити государю».
20. Українська сторона просила також надіслати військову залогу у 3000 чоловік, щоб розмістити їх десь у прикордонному з Польщею місті.
21. Про запровадження платні для козаків і старшин Війська Запорозького.
22. Прохання допомогти Україні наступом московського війська від Астрахані і від Казані, привести у бойову готовність донських козаків у разі наступу на Україну татарської орди.
23. Давалася інформація цареві про те, що фортеця Кодак та Запорожжя є форпостами України «від Криму», щоб цар зважав на них і виявив «свою милість»[15].

Наш коментар до Березневих статей

Окремі березневі статті ми процитували повністю. Зміст інших коротко переказали. Головну увагу ми зосередили на тих статтях, які доводять, що українські політики дивилися на Україну як на державу, що прагне визволення і шукає для цього надійного союзника. Прагне укласти з ним рівноправний договір.
Документ демонструє прагнення України здобути політичну незалежність шляхом відмови від підданства польському королеві та готовності оголосити себе підданими московського царя. Зразу ж виникає питання, а чому б одразу не проголосити на весь світ про свою незалежність і твердо на цьому стояти.
Так повестися можна було лише за однієї умови. Якби вистачило сил самостійно, без будь-якої допомоги, розгромити усіх ворогів. Проте стільки сил в України не було. Борячись за національну й релігійну гідність український народ уперто «виламувався» з-під влади польського короля. Народ у цій боротьбі згуртувався навколо свого «Богом даного Мойсея» – Зіновія Хмельницького – освіченого і енергійного, мужнього і рішучого політичного лідера. Проте поважаний народом Богдан не мав у своїх жилах монаршої крові, не був помазаний на володарювання спеціальним церковним обрядом. Одним словом, він не був монархом. А за тогочасними уявленнями кожний шматочок землі, кожна людина мали бути представлені перед світом і Богом законним монархом.
Земля і люди нікому не піддані, не представлені монархом вважалися нічиїми. На них міг претендувати кожен, щоб «по праву меча» законно заволодіти ними. Тому, щоб здобути незалежність і спокій (необхідні для мирного життя і господарювання), українському народові мало було «виламатися» з-під влади польського короля. Потрібно було знайти законного володаря, який би погодився представляти українську землю та людей перед Богом та світом, насамперед світом монархів, та ще й був би готовий як військовий союзник-«протектор», поділити з Україною усі труднощі збройної боротьби.
Як ми уже знаємо українська сторона впритул підійшла до визнання свого підданства турецькому султанові. Залишалося лише ратифікувати домовленості султана і гетьмана на Генеральній Раді у червні 1653 р. Проте цього зроблено не було. Що зупинило українців? Насамперед різниця у вірі та культурі. Старшини й козаки чітко усвідомлювали, що турецький султан має свої розрахунки щодо європейського християнського світу і надаючи протекцію Україні неминуче буде використовувати її як територію, як інструмент для наступу на Європу, на християнство, і що в культурно-релігійному сенсі рано чи пізно ця агресія проти європейського світу і культури повернеться і проти самих українців.
За цих обставин українські політики вирішили укласти союз з московським царем. Українське суспільство брало до уваги, що Московське царство є державою християнською, православною, пов’язане з Україною давньою історією, а московити у своїй народній культурі мають багато спільного з українцями. Це, сподівалися українці, і забезпечить для козацької держави надійного союзника. Московський монарх буде представляти українців як власних підданих, прикривши своїх «єдинокровних і єдиновірних братів» «орлиними крилами». Водночас він не втручатиметься у їхні внутрішні та зовнішньополітичні справи і створить сприятливі умови для утвердження української державності. Звідси і прагнення, і сподівання, що взаємини з московським царем можна вибудувати як рівноправні. Тема рівноправності звучить уже в зміні титулу московського царя. У березневих статтях замість традиційного «государ всієї Русі» він названий «государем Великої та Малої Русі».
Звичайно, що українські політики не були наївними. Вони розуміли, що визнання підданства московському монархові, московська військова, адміністративна, духовна еліта спробує використати для підпорядкування українців своїй владі. Тому старшини уже у 1 статті вимагають, а в 16 статті ще раз наполягають на тому, щоб і після визнання підданства московському цареві в Україні продовжували діяти українські закони, щоб усі справи судівництва й урядування, тобто управління суспільними справами, вирішували українські урядовці, але ні в якому разі не московські.
Перша стаття таким чином засвідчує існування української держави. Ще з ХУІІІ ст. французькі просвітники наголошували, що основою державності є власні закони. Другою класичною ознакою держави є власні адміністратори, які гарантують дотримання законів. І перша стаття саме на цьому наголошує. Вона вказує і на власні закони і на власних адміністраторів – старшин, обраних товариством. Щоб українську сторону правильно зрозуміли у Москві «Березневі статті» чітко прописують: «…щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник в суди військові не вступалися, але від старших своїх щоб товариство суджені були: де три чоловіки козаків, тоді два одного повинні судити».
Зрозуміло, що цей пункт став для тодішньої московської верхівки перешкодою для їхніх планів підпорядкувати Україну і мати з цього зиск. Тому вони одразу перекрутили завершення ненависного їм пункту у образливе: «где два хохла, там три гетмана». Шкода, що представники нашої сучасної еліти досить часто це повторюють, принижуючи себе і свій народ.
Тему державної рівноправності у взаєминах продовжувала і стаття 17. У ній наголошувалося, що українці – представники усіх суспільних станів – вірно служили польським королям, поки польські урядовці, судді, військові та духовенство не почали нехтувати правами українців. Саме боротьба за свої права і вольності спонукала українські стани змінити підданство. Цим пунктом українська сторона ніби попереджала московську: спроби порушити українські права і вольності (а під ними розумівся і державний суверенітет) можуть спонукати українців до боротьби уже з Московською державою.
Стаття 2 констатує факт наявності в Україні такого гаранта суверенітету держави як армія. У авторів статей не виникало навіть думки щось обговорювати чи чогось просити у царя з цього приводу.
Статті 8, 9, 10, 11, 12, 21 стосуються матеріального забезпечення та платні старшинам, як військовим командирам, посадовцям та адміністраторам, і платні рядовим козакам.
Статті 3, 4, 7, 13, 18 стосуються станових привілеїв шляхтичів, міщан, козаків, духовенства, включаючи й права на станове самоврядування.
Статті 5 і 6 стосувалися статусу гетьмана. Стаття 5 фіксувала джерела матеріального забезпечення гетьмана як приватної особи та очільника Української козацької держави. Стаття 6 фіксувала суспільний механізм набуття громадянином Війська Запорозького статусу гетьмана. Військо Запорозьке має своєю волею, вільними голосами, обрати гетьмана. Цар у вибори ніяким чином не втручається і приймає вибір не «кручинячись».
Стаття 14 фіксувала право Української козацької держави на такий природний вияв суверенітету як незалежна зовнішня політика. Як військовий союзник, що визнав царя своїм протектором Військо Запорозьке добровільно брало на себе обов’язок повідомляти про недружні наміри щодо Москви з боку тих чи інших держав, висловлених їхніми послами.
Стаття 15 фіксує суверенне право української держави через власних посадовців збирати податки і формувати власні фінанси. Прислані ж від царя воєводи будуть отримувати належні цареві гроші. Вони ніяким чином не будуть причетні до збору податків в Україні.
Статті 19, 20, 22, 23 торкалися узгодження воєнних дій у 1654 р. проти Польщі, та недопущення воєнних дій кримської орди проти України. Водночас вважаємо за потрібне окремо розтлумачити зміст 20-ої статті. У ній йдеться не лише про воєнні приготування. Гетьманові була потрібна залога у 3 тисячі стрільців, не стільки як військова підтримка, скільки як наочна демонстрація того факту, що Україна уже не перебуває у підданстві польського монарха.

Відбирання присяги безпосередньо цареві

Наступного 9 січня у тій же соборній церкві було приведено до присяги «і сотників, і осавулів, і писарів, і козаків, і міщан». Московський боярин писав про «вєсь народ», «всєнародноє множество, мужского і женского полу», які присягали, але зрештою дає конкретну цифру – 284 чоловіки[16]. Оце й увесь народ! З 14 січня царські посли розіслали в українські міста і містечка царських стольників і дворян, щоб ті приводили до присяги усіх українців. Присяга народу стала новим приводом до напруження союзницьких взаємин. Гетьман, справедливо сприймаючи себе главою Української держави, вважав, що його особистої присяги на дотримання військового союзу з царем-протектором цілком достатньо.
Цар же та його дипломати бачили факт присяги гетьмана у іншому, азіатсько-деспотичному світлі. Гетьман свою владу – владу, рівну монаршій, передав цареві. Тому московські посли і мають прийняти присягу у кожного нового підданого безпосередньо.
Для Богдана Хмельницького це означало обмеження його особистого суверенітету як очільника Війська Запорозького. Проте він вирішив змовчати, стерпіти, адже у зовнішньополітичній ситуації, що склалася після зради хана під Жванцем, Україні був потрібний новий союзник. Цей союзник, до того ж, мав своєю протекцією засвідчити перед цілим світом факт визволення України з підданства польському королеві. Гетьман знав заради чого він погамовує свої пристрасті. Укладення Переяславсько-Московського договору утвердить його у якості володаря. У сприйнятті сусідів гетьман уже не буде виглядати «збунтованим рабом» – він тепер голова нової великої держави, хай поки що залежної від союзу з царем
Хоча гетьман мусив змиритися з діями московських послів, суспільство скрізь чинило завзятий опір. Люди не хотіли ставати безпосередніми підданими московського царя. Відмовився присягати наш полковник Іван Богун, а з ним полковники Іван Сірко, Йосип Глух, Григорій Гуляницький та ряд інших, козаки Брацлавського, Уманського, Полтавського, Кропив’янського й Корсунського полків. У Кропивнянському та Полтавському полках козаки московських послів «киями побили». «Москву неохоче прийняли» чорнобильські міщани. Силою довелося гнати до присяги переяславських міщан, хворого переяславського війта принесли до церкви присяги на ліжку, того ж дня війт помер з розпачу. «Силою, під мечовим каранням» примусили присягати киян. Цікаво, що частина міщан миттєво винайшла спосіб присягаючи не присягнути цареві. Під час присяги вони називалися не своїми іменами.
Відмовилося присягати й українське православне духовенство – тодішній найавторитетніший виразник народних настроїв, честі й гідності. Найвищі українські церковні ієрархи Київський митрополит Сильвестр Косів та печерський архімандрит Йосип Тризна заявили особисто Бутурліну, що вони «волять померти, ніж присягнути цареві». У луцькому суді українські церковні ієрархи навіть заявили протест проти насилування їх до присяги. (Наївні, для царя-самодержця рішення суду не значило анічогісінько – О.К.)

Царські статті

Коли українські посли повернулися з Москви і привезли 11 царських статей та жалувані грамоти духовенству, козацькому, шляхетському і міщанському станам, то з’ясувалося, що 23 статті українського тексту зазнали редагування.
Це стосується насамперед статей 14 і 15. За статтею 14 козацька держава мала вільно приймати іноземних послів. А якщо вони пропонували б щось вороже московському цареві, то українська сторона, як союзник, добровільно брала на себе обов’язок повідомляти про те цареві. Таке, чи подібне, зобов’язання, міжнародне право не кваліфікує як обмеження суверенітету. За умови, що зобов’язання взяте на себе суверенною державою добровільно, особливо у рамках союзницьких відносин[17].
Внаслідок редакції цього пункту московським урядом гетьманський уряд мав повідомляти царя про зміст усіх переговорів без виключення. Послів з недружніми намірами він міг відпускати лише після відповідного дозволу царя. З турецьким султаном та польським королем гетьман міг вести дипломатичні стосунки лише з дозволу царя. Таким чином Москва захотіла одразу ж поставити українську зовнішню політику під свій контроль, а на стратегічних українських напрямках – взагалі позбавити її незалежності.
Даючи резолюцію на статтю 15, цар спробував поставити під контроль і внутрішню політику української держави. Московський монарх вимагав прямого оподаткування українців. У своїй грамоті він пише про необхідність прислати в Україну московських дворян, які мали описати в усіх «городєх і мєстєх» доходи. Розпоряджаючись зібраною данню на свій розсуд, цар би визначав і напрями внутрішньої, а також і зовнішньої політики України.
Право оподатковувати українців цар виводить з того, що йому доведеться відрядити війська в Польщу, під Смоленськ. Водночас він має надати допомогу Україні проти татар. Саме за цю допомогу йому і має платитися данина. Тобто українці, по суті справи, зі своїх коштів мають профінансувати царську військову допомогу. Причому, як належить при грошовій оборутці «обидві сторони торгуються»[18]. Гетьман домагався, щоб з дані на військову допомогу, фінансувалися усі витрати на козацьке військо (статті 3, 4, 9, 11). Цар же у своїх резолюціях пункт 9 (до речі, найпросторішій резолюції) турбується тим, що він зазнає збитків, якщо з цих грошей буде покривати і витрати на «русскіє і нємєтскіє і татарскіє раті многіє», зібрані для оборони України, а крім того, ще й витрати на козацьке військо[19].
На це гетьман у окремому листі до царя підкреслював, що турецький султан, хоч і нехристиянської віри, погоджувався надати Україні свій захист без будь-якої дані.

Охолодження взаємин з Москвою

Спроби царя обмежити суверенітет очільника України призвели до різкого охолодження взаємин з Москвою. Одержавши від послів привезені з Москви акти договору, Богдан Хмельницький не оголосив їх Війську Запорозькому, так само як 1649 р. не оголосив умови Зборівського договору з королем[20]. Гетьман навіть не порушував питання про ратифікацію царських статей найвищим законодавчим органом Української держави – Генеральною радою, а отже вони не набули чинності, як у 1653 р не набув чинності договір з султаном[21].
За життя Богдана на території України московські воєводи перебували лише там, де це дозволяв гетьман. За його життя цар не отримав ні одного гроша дані з України.
У зовнішній політиці Б.Хмельницький продовжував поводитися як верховний господар незалежної держави. По-перше, гетьман продовжив дипломатичні взаємини з Туреччиною і Кримом. Вже у лютому (менше ніж через 2 місяці після Переяслава; не отримавши з Москви царських жалуваних грамот у відповідь на свої березневі статті) Хмельницький звернувся до Мегмеда ІУ про заступництво Османської імперії, продовжував обмінюватися посольствами з кримським ханом. Уже 16 квітня 1654 р. гетьман надіслав Іслам Гірею листа із обіцянкою, що Військо Запорозьке «на вічні часи» не порушить взаємної присяги про «братерський союз» і «приязнь»[22]. Переговори з турецьким султаном продовжувалися і в листопаді 1655 р. Хмельницький отримав від султана присягу на захист України. У відповіді Богдан відписав: «ми дуже раді були великій милості султана і знову будемо вірно служити нашому могутньому господареві (Мегмеду ІУ – О.К.)[23].
Ще у 1652 р. Б.Хмельницький започаткував дипломатичні контакти зі Швецією. І факт Переяславсько-Московського договору не зобов’язав гетьмана до припинення цих переговорів. Навпаки, у серпні 1655 р. гетьман поблизу Кам’янця прийняв посольство шведського короля Карла Х і у дипломатичній депеші висловив свою радість з приводу того, «що, згідно з нашими давніми проханнями обіцяє (Карл Х – О.С.) нам довір’я, захист і дружбу»[24]. Сучасною дипломатичною мовою це означає укладення двостороннього договору і бажання визнати протекцію Карла Х. Цього ж року гетьман підписав військову конвенцію зі Швецією і увійшов до протипольської козацько-балканської ліги під протекторатом шведського короля й великого лорда Олівера Кромвеля[25].

Поведінка Москви після укладення договору

Після укладення Переяславсько-Московського договору дуже швидко виявилося, що Москва не поспішає надавати допомогу Україні. Напевне тому, що зрозуміла: Україна ще недостатньо ослаблена, щоб можна було диктувати їй свої умови.
Навесні і влітку 1654 р. над Україною нависла загроза ударів 30 – 40 тис. польського війська та 40 – 50 тис кримських татар. Для боротьби на західному та південному театрах бойових дій потрібні були могутні сили. Б.Хмельницький тим часом, вірний союзницьким домовленостям, відрядив під Смоленськ двадцятитисячний корпус. До літа 1655 р. об’єднані військові сили витіснили литовське військо з Білорусі та зайняли частину Литви зі столицею Вільно та м.Ковно. Тим часом 30-тисячне польське військо розпочало наступ на Східне Поділля. Вінницький, Брацлавський та Уманський полки захищалися як могли. Саме тоді невмирущою славою покрили свої імена захисники нашого містечка Буші. Наступ на Східне Поділля тривав до весни 1655 р. і перетворив квітучий край на пустку. Лише в середині ХУІІІ ст. Поділля подолало демографічні наслідки того нищення.
Лише на початку 1655 р. гетьман на чолі козацьких полків та 10 – 12 тис. московських стрільців зумів вирушити на допомогу мешканцям Умані, які витримували облогу поляків і татар уже вдруге за рік. Гетьман почав втрачати надію на допомогу Московії.
Водночас в України почали вимальовуватися сприятливі можливості на західноєвропейському напрямі політики. Влітку-восени 1654 р. Хмельницький здобув гарні перспективи включити до складу своєї держави Західну Україну. Цьому посприяв якраз не військовий союз з Москвою, а початок бойових дій шведського короля Карла Х проти Польщі.

Зрада Переяславсько-Московському договору

Проте саме переможна війна Швеції проти Польщі налякала Московію. Адже Швеція була її давнім суперником за прибалтійські території. Тому вже наприкінці 1655 р. цар починає зближення з Річчю Посполитої, яка опинилася на краю загибелі й поділу між Швецією, Україною, Трансільванією та Бранденбургом. І от саме у той момент, коли гетьман отримав реальну можливість об’єднати під своєю булавою практично усі українські етнічні землі, московський цар, нехтуючи союзницьким договором з Україною, надав Польщі грошову підтримку та послав їй на допомогу 20 тис. стрільців.
У жовтні 1656 р. Москва уклала з Польщею мирний договір. Гетьман як союзник царя, направив у Вільно і своїх послів. Проте на переговори їх не допустили. За умовами договору Україна мала залишатися у складі Речі Посполитої. Територія Гетьманщини мала бути обмежена Київським воєводством…
От і все. Переяславсько-Московський договір припинив чинність. Москва уклала мирний договір з Польщею, ворожою Україні, а отже зрадила умовам договору з Україною. Гетьман же, всупереч цареві, наказав продовжувати військові дії проти Речі Посполитої. Цар, таким чином, перестав бути протектором, а гетьман – його підданим.

Шведи – люди правдиві

Хмельницький став вільним від зобов’язань перед царем і заходився творити нову антипольську коаліцію за участі України, Швеції (ворога Московщини), Бранденбургу, Литви, Трансільванії, Молдови, Волощини, Криму. Як дослідив В.Липинський, на початку 1657 р. у Чигирині одночасно перебували і постійно акредитовані при гетьманському дворі, і спеціально вислані до нього посли, а саме: посол австрійського імператора граф Парчевич, два посли Швеції, два – від князя Ракочія, посол турецький, посол татарський, три посли з Молдови, три з Волощини, посол польського короля, посол Литви та ще прибули московські посли[26].
Так гетьман ще у ХУІІ ст. прийшов до усвідомлення принципу, яким керується сучасний Північно-Атлантичний блок: краще мати у союзниках не одного і тим більше сильнішого за тебе союзника. Якщо він зрадить, ти опиняєшся у безвиході – один проти двох: проти Польщі і Криму, чи проти Польщі і Московії. Розумніше створити коаліцію з багатьма рівними тобі. Тоді зраду одного з них можна компенсувати посиленням співробітництва з іншими.
Звичайно, що цар занепокоївся зовнішньополітичною активністю гетьмана, особливо укладенням домовленостей зі Швецією – непримиренним ворогом Московії. Тому цар 1657 р. відрядив до Хмельницького посла Федора Бутурліна. Той спробував-було, згідно з царською інструкцією, дорікнути гетьманові, що той уклав договір з трансільванським князем Ракочі та допомагав шведам проти Москви. На що отримав жорстку відповідь: «Ніколи не відстану я від шведського короля, з яким маю дружбу більше шести років… Шведи люди правдиві: уміють заховати і приязнь, і обіцянки. А великий государ учинив наді мною, гетьманом, та над всім Військом Запорозьким немилосердіє своє, замирившись із поляками і бажаючи вернути їм нашу отчизну»[27].
Ось так. Ще раз, усе. Богдан Хмельницький устиг власноручно поставити жирну крапку у історії договору.

Висновки щодо значення Переяславсько-Московського договору

Гетьман використовував договір з царем, поки це було йому вигідно і в тій мірі, в якій це було йому вигідно. Коли договір укладався, Україна перебувала у вкрай невигідних умовах. Москва використала гостру потребу України у військовому союзникові, використала тодішню слабкість України і зуміла нав’язати гетьманові васалітет-протекцію. Текст деяких статей договору засвідчує, що гетьман у січні-березні 1654 р. визнав васальну залежність від царя. Хмельницький на папері визнав право Москви на певний контроль за міжнародними відносинами України, на папері ж погодився виплачувати данину. Проте в реальному житті, починаючи з днів, коли договір ще лише укладався, Богдан ніякої залежності не виявляв. Переяславсько-Московський договір був втілений у життя лише у питаннях про спільні військові дії проти Польщі. Тому історики вбачають у цьому договорі лише військовий договір.
Особливості взаємин України та Московії протягом 1654 – 1657 р. влучно охарактеризував відомий український історик-правник Андрій Яковлів: «В дальші після складення договору роки, надто в останній рік життя Богдана Хмельницького (1657), в міру посилення державної могутності України ця залежність стала чисто номінальною: цар московський іменувався царем «Малыя Россіи», як і султан турецький іменувався сувереном багатьох держав-васалів, але це була лише буква без реального змісту, бо в дійсності Україна була цілком незалежна від Москви держава»[28].
Це була держава, очолена гетьманом. Вона зберігала власну республіканську форму правління, усі державні установи, які проводили незалежну внутрішню та зовнішню політику. Договір визнавав українську державну територію й територіально-адміністративний поділ на полки і сотні. Він визнавав наявність в Україні власної судової системи, що ґрунтувалася на власних законах, окремій фінансовій системі, армії та соціально-економічних відносинах вільних господарів, що склалися після вигнання польських землевласників.
Богдану був потрібний номінальний (тобто лише на словах) васалітет, щоб на створену ним державу – державу, створену на геополітичному перехресті – ніхто не дивився як на нічийну територію, за рахунок якої можна поживитися. Укладені договори і з турецьким султаном, і зі шведським королем, і з московським царем дозволяли гетьманові представити Україну на міжнародній арені як володіння, що має свого законного володаря. Насправді ж її законним володарем – государем – був він сам – Богдан.

Переяславська легенда по-московськи

І все-таки, чому ж виник міф чи Переяславська легенда? Її ініціатором виступила московська сторона. Щоб узаконити політику підкорення України, яку Москва одразу ж посилила після смерті Великого Гетьмана, вирішено було використати пам’ять про Богдана та укладений ним договір. Москва наполягала, що добровільно присягнувши цареві, Богдан навіки заповів співвітчизникам коритися московським урядовцям, які судять і господарюють в Україні від імені царя, за згодою і присягою самого ж гетьмана та українців.
Московські творці Переяславської легенди намагалися й намагаються довести унікальність українського народу. Тоді, коли усі пригноблені народи світу піднімалися на національно-визвольну боротьбу заради свободи і незалежності, український піднявся заради «воссоєдінєнія» і добровільної відмови від незалежності. Саме тому нам у спотвореному вигляді подавали сутність перших же контактів Богдана Хмельницького та царя Олексія у 1648-1649 рр.
Щоб підвести під легенду юридичну основу, уже після смерті Богдана, московські воєводи спробували спотворити текст статей і представити гетьманові Іванові Виговському. Проте, йому, канцлерові (міністрові закордонних справ) Великого Гетьмана, який сам же і брав безпосередню участь у складанні тих статей, стало зрозуміло, що Москва сфальсифікувала текст договору і підсовує йому статті, які забезпечать панування Москви над Україною. Засуджуючи таку політику царського уряду Виговський висловився різко й відверто: «Вам потрібен такий гетьман, щоб взявши за хохол та й водити… ніколи такого не буде, щоб у Війську Запорозькому Москва панувала».
На жаль це сталося. Хоча Іван Виговський і виграв війну з Московією, та зуміла взяти реванш. Використавши посилення соціальних суперечностей в українському суспільстві, царський уряд зробив усе, щоб розпалити в Україні громадянську війну – Руїну. Знесилена боротьбою за незалежність, а тепер ще й розтерзана громадянським протистоянням, Українська козацька держава перейшла під булаву Юрія Хмельницького.

Переяслав-2

Молодий гетьман, маючи досвідчених радників, повів країну батьківським курсом. Однак став жертвою власної юнацької довірливості, безпечності. Не зваживши на думку ряду полковників, у жовтні 1659 р. він приїхав з нечисленним супроводом у ставку князя О.Трубецького, що розмістилася у Переяславі.
Юрій прагнув вдосконалити батькові статті і укласти новий рівноправний договір з Москвою. Зокрема, гетьман збирався внести такі доповнення: у разі війни київська залога та всі інші царські війська мали переходити під командування гетьмана; царський уряд не повинен був приймати жодних листів з України без урядової печатки, простіше кажучи, не приймати доносів; переговори царя з іноземними державами мали відбуватися за обов’язкової участі представників гетьманського уряду; московський патріархат мав залишити у спокої українську церкву, підпорядковану константинопольському патріархові та ін[29].
Як виявилося, московські воєводи О.Трубецькой, В.Шереметтєв, Г.Ромодановський заманили українців у пастку, оточили їх своїми військами і, підмінивши Богданові статті, примусили підписати заздалегідь підготовлену фальшивку. «…Замість автентичних (справжніх – О.К.) статей, московські дяки підсунули українській стороні їх довільну перебірку – фальсифікат»[30]. «Гетьман і старшини покинули Переяслав з почуттям свого безсилля, поразки й ненависті до брутального переможця…»[31] Московська підробка перетворила фактично незалежну українську державу Богдана Хмельницького у автономне утворення у складі Московії. Саме цю підробку змушені були підписувати усі наступники Юрія Хмельницького як нібито справжній договір між Україною та Москвою.

Переяславська легенда по-українськи

За наступних гетьманів Москва продовжила наступ на українську автономію (як тоді казали: їхала на швидкому коні) і незабаром навіть цей фальсифікат, насильницьки нав’язаний Юрію Хмельницькому, став для українських старшин недосяжним ідеалом. Щоб захистити себе, свої права і маєтки, вони змушені були підтримати вигадану московським урядом Переяславську легенду. Правда, до 1764 р., поки в Україні існувала обмежена гетьманська влада, українські старшини використовували легенду для захисту українських інтересів і давали їй своє тлумачення, відмінне від московського.
Хід їх міркувань був таким. Якщо Богдан Хмельницький разом з Військом Запорозьким добровільно піддалися під високу руку царя, то як добровільні піддані вони заслужили право користуватися такими ж правами у державі московських/російських монархів, якими користуються і російські дворяни. Переяславською легендою українці намагалися стримати наступ того російського держиморди, насильника, негідника, якого засуджували на початку ХХ ст. навіть лідери російських більшовиків. Насамперед старшини старалися захистити своє право залишитися політичними і культурними лідерами власного народу навіть у складі Російської імперії і не допустити до управління справами українського суспільства російських чиновників, суддів, офіцерів.
Яскравим емоційним відображенням взаємин української і російської сторін після полтавської поразки може бути віршований історико-публіцистичний твір "Розмова Великоросії з Малоросією". Цей твір було складено у 1762 р. «на честь, славу і захист усієї Малоросії», на особисте замовлення гетьмана Кирила Розумовського, перекладачем Генеральної Військової канцелярії Семеном Дівовичем. У образній формі, сповненій сарказму, автор відверто висміював представників російського суспільства за їх спроби перебрати на себе управління українськими справами:
Ефрейтором посядешь судью полкового,
Рад спорить с ним, хотя от него отстоишь много.
А когда уже в аудиторский ранг попадешь,
То и к генеральным старшинам драться начнешь.
Сами святые места терпят твою норму:
Ты, вобравшись в церковь, прешься в первую форму,
Не смотришь, кто б там (же) из моих не стоял,
Для майора ввесь мой малороссийский свет мал.
Спешишь напролом к священнику по антидор,
Толкаешь, кричишь: дайте чиновнику простор!
Боишься, чтоб кто с моих тебя не упредил,
Но больш бойся, чтоб священника с ног не свалил.
А мои старшины учтивость наблюдают,
Сию неумеренность смехом провождают.

Ці думки С.Дівович завершує сумними роздумами:
О всех твоих презрениях я не (по)тужила,
Если б правда к тем вела, не нахальна сила[32].

Захищаючись від «нахальної сили» московських урядовців, українські старшини й використовували саме переяславську легенду. У різноманітних суперечках вони у різноманітних формах висловлювали зрештою одну думку: Москва нас приєднала не силою. Ми прийшли у підданство добровільно. Якщо ж ви нас утискуватимете, ми так само добровільно від’єднаємося.
Іноді, окремі прояви Переяславської легенди набували відверто антимосковського забарвлення. Так автор «Історії Русів» в уста Івана Богуна вкладає слова «В народі московському панує найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі… з’єднатися з таким неключимим народом є те ж, що скочити з огню в полум’я». Вустами черкаського протопопа Федора Гурського у «Історії Русів» подається легенда про дари царів, які пропонували українському народові свою протекцію: «…дарунки, піднесені од Царів народові, знаменують, чим вони вдягнені або вкриті, в тому буде жити або вкриватися народ, ними зваблений, наприклад: дари Польські складаються з сукон, покритих килимом, то буде народ, що з Поляками житиме, ходити в сукнах і мати килими; Турецькі дарунки одягнуті і покриті папером (бавовняними тканинами – О.К.) і шовком, то і народ, що з ними житиме, буде спроможний вдягти на себе шовкові та паперові матерії; а Московські дари суть всі в рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості, що вбереться він в рогожі і під рогожі. І ці висновки суть вірні і перевищують всіх оракулів у світі»[33].
Зрештою Переяславська легенда порятувала нащадків славних козацьких старшин. Правда у ХІХ ст. за порятунок своїх маєтків і збереження панівного становища, їм довелося розрахуватися втратою власної української самобутності, приректи свій народ на духовне, культурне пригноблення і поступову русифікацію.
Підсумовуючи, зазначимо, що Переяславсько-Московський договір Б.Хмельницький розглядав як один з договорів з сусідніми монархами, як дієвий чи недієвий засіб у боротьбі за незалежність України. І наскільки ефективно цей договір сприяв утвердженню незалежності, настільки гетьман і зважав на нього.
Історики висловлюють різні здогади, чому Богдан Хмельницький відмовився від московської пропозиції прийняти московських послів у Києві і обрав для зустрічі Переяслав, а не Київ, який у свідомості освічених верств українства залишався стольним градом. Ми можемо лише припускати таке. Оскільки для гетьмана це був лише один з договорів у ряду інших, то «гетьман хотів уникнути неминучих у Києві урочистостей, які могли б надати цьому актові невластивого йому характеру»[34].
А, можливо, гетьман вибрав Переяслав і з тієї причини, що саме тут він вперше сформулював українську державну ідею, і розглядав договір з Москвою як інструмент її утвердження, а не знищення.

[1] Липинський В. Україна на переломі. 1657 – 1659. // Перяславська рада 1654 року. – К., 2003. – С. 61.
[2] Воссоєдинение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах – Т.ІІ. – М., 1954. – С. 252 – 253.
[3] Грушевський М. Історія України-Руси – Т. УІІІ. – Ч.3. – С. 243.
[4] Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька «протекція» // Київська старовина. – 2001. – № 3. – С.98 – 99.
[5] Чухліб Т. Проблема ратифікації Переяславсько-Московських домовленостей 1654 року // Переяславська рада 1654 рада. – К., 2003. – С. 767.
[6] Жерела до історії України-Руси // Вид. М.Кордуба. – Львів, 1911. Т.ХІІ. – С.285.
[7] Ключевский В.О. Курс русской истории. – М., 1912. – Ч.ІІІ. – С.150.
[8] Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею (далі: Акти ЮЗР). – СПб., 1878. – Т.Х. – С.216.
[9] Акти ЮЗР. – СПб., 1878. – Т.Х. – С.217.
[10] Акти ЮЗР. – СПб., 1878. – Т.Х. – С.219.
[11] Заборовский Л.В. Переяславская рада и московские соглашения 1654 года: проблемы исследования // Россия – Украина: история взаимоотношений. – М., 1997. – С. 43.
[12] Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.ІХ. – Ч.ІІ. – С.738.
[13] Акти ЮЗР. – СПб., 1878. – Т.Х.– С. 226 – 227.
[14] Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. // Переяславська рада 1654 року. – К., 2003.– С. 169.
[15] Акти ЮЗР. – СПб., 1878. – Т. Х. – С. 432 – 436.
[16] Акти ЮЗР. – СПб., 1878. – Т. Х. – С. 293.
[17] Харт Х.Л.А. Концепція права. – К., 1998. – С. 216.
[18] Липинський В. Україна на переломі. 1657 – 1659. // Перяславська рада 1654 року. – К., 2003. – С. 58.
[19] Акти ЮЗР. – СПб., 1878. – Т. Х. – С. 489 – 494.
[20] Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.ІХ. – Ч.ІІ. – С.866.
[21] Чухліб Т. – Гетьмани і монархи. Київ–Нью-Йорк. – С. 74).
[22] Документи Богдана Хмельницького (1648 – 1657). – К., 1961. – С. 338 – 340.
[23] Документи Богдана Хмельницького (1648 – 1657). – К., 1961. – С. 461 – 463.
[24]Документи Богдана Хмельницького (1648 – 1657). – К., 1961– С. 438 – 439.
[25] Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.ІХ. – Ч.ІІ. – С.1108.
[26] Липинський В. Україна на переломі. – Київ-Відень – 1920. – С. 54-55.
[27] Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России. – К., 1993. – Ч.2. – С.217.
[28] Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р. // Переяславська рада 1654 року. – К., 2003.– С. 138.
[29] Мицик Ю. Юрій Хмельницький // Володарі гетьманської булави. – К., 1994. – С. 239 – 240.
[30] Грушевський М. Історія УкраїниРуси. – Т. ІХ. – Ч.ІІ. – С.866.
[31] Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р. // Переяславська рада 1654 року. – К., 2003. – С. 154.
[32] Дівович С. Разговор Великороссии с Малороссиею // Українська література ХVІІІ століття. – К., 1983. – С. 396, 397.
[33] Історія Русів. – К., 1991. – С. 143
[34] Оглоблин О. Українсько-московська угода 1654. // Переяславська рада 1654 року. – К., 2003. – С.168.

На допомогу вчителеві історії
О.К.Струкевич
МУЧЕНИКИ СОВЄТСЬКОЇ ІНКВІЗИЦІЇ

Існує багато пояснень і цілих концепцій про причини та сутність репресій проти населення Радянського Союзу, загалом, та проти українців, зокрема. Та якими б не були теоретичні пояснення цього історичного явища, його сутність зводиться до одного: залякати людину, позбавити її волі до опору політичному режимові, нав’язаному суспільству насильницьким чином і за допомогою нових насильств утримувати народ у беззастережному рабському послуху.
Сучасна політологія знає багато різних засобів легітимізації (від лат. legis – закон) – тобто узаконення влади, які використовували різні володарі, партії, політичні режими. Серед них немає легітимізації терором. Адже сам факт терору проти власного населення засвідчує, що узурпатори влади дуже добре усвідомлюють той факт, що народ не сприймає їх владу як законну.
Не сприймали законною люди і більшовицьку владу, не визнавали й ефективними їх методи вирішення суспільних справ. «Комнезам, комнезам, /превелике званіє, / надягає галіхве, /іде на собраніє», – так, за спогадами М.Стельмаха, глузували з сільських активістів подільські селяни. «Не з’їздами і нарадами відбудуємо Україну», – резонно зауважував військовий діяч, публіцист М.Колодзінський[1].
Тому, щоб утримати владу і примусити людей дотримуватися її приписів, настанов і закликів більшовики могли використати лише один засіб – репресії.
У статті ми спробуємо подивитися на репресії очима не історика, який намагається зрозуміти суспільні причини, механізми функціонування державної репресивної машини. Про це вже написано достатньо статей і монографій. Принципово менше ми маємо розвідок, що відображають фізичне і духовне становище жертви державного терору – звичайної, несправедливо засудженої людини. Не стали предметом дослідження життя, умови праці та побут в’язнів тюрем НКВС і таборів ГУЛАГу.
Шлях в’язня від арешту до смерті, а іноді, до повернення додому ми і спробуємо висвітлити у нашій статті. Зразу зауважимо, що будь-який опис не зможе передати ті жахіття, які переживала людина ставши жертвою репресивної машини. Адже, сама людина може словами передати зміст своїх дій та дій слідчих, може частково описати свої почуття, переживання. Але як передати словами ті невимовні фізичний біль, розпач, жах, які охоплювали людину і через нелюдські тортури і через усвідомлення неправедності тортур, і через страх за долю беззахисних рідних, і через усвідомлення безвиході як для себе, так і для всіх, через усвідомлення культурної людини, як її душа дичавіє, перетворюється у потвору. Людська свідомість просто відмовляється таке сприймати. Вона очевидно не може вмістити в себе ту всю безодню мук, які переживав кожен в’язень.
У своїй статті ми використовуватимемо спогади насамперед вінничан – в’язнів ГУЛАГу. Їх спогади, звичайно, об’єктивно змальовують ті страждання, які випали на їхню долю. Проте і вони відчували себе безсилими у спробах змалювати, відобразити всю глибину своєї трагедії. Це виявилося справою непідвладною і для жертв репресій, обдарованих талантом оповідника. Так, Степан Пекарчук 1904 р.н., уродженець м. Брацлав, українець, студент Львівської богословської академії, арештований у липні 1932 р. писав: «Мені хотілося б оповісти про життя в совіцьких тюрмах та на каторзі, де мені прийшлося провести сім тяжких років ув’язнення, переплетених з страшними жахами, незрозумілими для культурної маси людей. Не знаю, чи вдасться це мені зробити, бо перо не в силі передати всього того, що бачилося і переживалося…»[2]

Приводи до репресій, арештів.
Репресувати могли будь за що. Так, Іван Козяр переповідає розповідь капітана корабля. Він та його команда були арештовані за те, що кілька матросів по-дружньому обмінялися з командою французького корабля гостинцями. Наші матроси подарували французам дві пляшки горілки, а навзаєм отримали дві пляшки рому і коробку мандаринів. Учасники цього природного прояву людської приязні, пролетарського інтернаціоналізму, за формулюванням тодішньої комуністичної пропаганди, були арештовані й допитані. Три матроси, які безпосередньо брали участь в обміні більше на корабель не повернулися. Всіх інших звільнили, записавши у особові справи інформацію про інцидент.
Робітник консервної фабрики розповідав, як на підприємство завітала група іноземних візитерів. Одна жінка-іноземка з делегації дала двом дівчатам-лаборанткам по шоколадній плитці. Дівчат одразу ж викликали до міськвідділу НКВД і вони більше ніколи на фабрику не повернулися[3].
Приводом міг бути лист від родичів з Польщі, до якої тоді входила Західна Україна, чи з якоїсь іншої країни. Нерідко людей заарештовували на підставі необґрунтованого доносу завидющого сусіда чи недруга[4].
Більшість подільських селян потрапляли до червоних жорен репресій за… рознарядкою. На переконання московських керманичів репресивної машини, в Україні у підпіллі гуляли «цілі антирадянські дивізії». Постанови Політбюро ЦК ВКП(б) встановлювали ліміти на арешти та смертні вироки для України серед «куркульського та іншого антирадянського елементу». Визначені ліміти можна було лише збільшити. Скоротити ліміт на місцях – означало для партійних і радянських виконавців лише одне – підписати собі вирок і доповнити скорочений список власними іменами.
Коли планові цифри на репресії доводилися обласним керівництвом районному, останнє ділило їх між селами району. Потім у район викликали голів колгоспів чи парторгів (партійних організаторів) і ставили їм завдання підготувати списки людей на репресії. У дані списки потрапляли усі, хто був небажаним для голови колгоспу чи партійного функціонера, хто дозволяв собі у попередні роки критику влади, хто мав власну думку, хто прагнув самостійно господарювати, хто був розумніший чи кмітливіший за керівництво, а тим більше ті, хто проявляв неприязнь, чи знічев’я кинув косий погляд на тодішнє керівництво[5].
Арештовували і за спроби пожартувати. Іван Козяр пригадує такий випадок. Якийсь черговий пропагандист у розмові з робітниками зацитував традиційне більшовицьке гасло «Нам нужно догнать і пєрєгнать Амєріку». Хтось у відповідь жартома зауважив «Коли ми доженемо Америку, то залиште мене там, а самі переганяйте». Цього виявилося достатньо, щоб отримати 3 роки концтаборів[6].
Жертвою чекістів Хмільницького району став Й.Якубовський, який у 1916 – 1918 рр. у складі частин царської армії воював на території Франції. Після завершення першої світової війни він повернувся додому, а в січні 1938 р. його заарештували «за агітацію на користь Франції»[7].
Інженери-винахідники ставали жертвами тому що цікавилися досягненнями техніки за кордоном. І їх на рятували навіть власні ефективніші винаходи. Як це сталося, наприклад, з головним інженером Вінницького цукротресту[8]. Ветеринара – за смерть колгоспного коня. Учителя за українську книжку, за сорочку-вишиванку. Композитора і диригента – за те, що у репертуарі керованого ним хору відсутні пісні, що прославляють соціалістичне будівництво, а в репертуарі джазового оркестру відсутні пісні про Сталіна.
Викладачам інкримінували вихваляння життя учителів дореволюційного часу, відмову використовувати на лекціях той чи інший важливий політичний документ[9], розповідь студентам анекдота про міліціонера[10]. Для звинувачень у вербуванні до складу контрреволюційної організації підходили і особисті симпатії і навіть кохання[11].
Знищенню підлягали і всі учасники колишніх повстанських загонів, учасники сільських повстань, кооперативів створених за царських часів, У Вінницькій прикордонній області достатньо було мати іноетнічне походження: поляк, чех, німець, єврей. Не рятувала і належність до корінного етносу. Українців репресували за український буржуазний націоналізм. Для цього людині достатньо було назватися українцем. Якось під час допиту вінницький слідчий Ширін назвав арештованого поляком. Той сказав, що він українець. Ширін крикнув «націоналіст», «молися богу»[12]. Націоналістами оголошували усіх членів товариства «Просвіта», читачів хат-читалень «Просвіти».
Зібрати інформацію для компрометації потенційної жертви оперативним співробітникам НКВС допомагала розгалужена мережа «сєкрєтних сотруднікоф», скорочено «сексотів». Їхнє число невпинно зростало. Мешканці Одеси були переконані, що на кілька одеських сімей припадає щонайменше один сексот[13]. (330) Через цю мережу жодна людина не могла почуватися у безпеці, мусила ретельно обдумувати свої дії, висловлювання, завжди залишатися пильною, навіть у спілкуванні зі своїми дітьми. Адже вони могли повторити десь на людях, думку своїх батьків, почуту у сімейному спілкуванні. Офіційні плакати тоді закликали до пильності стосовно ворогів, проте людям доводилося проявляти цю пильність стосовно «сексотів», зазвичай аморальних, неосвічених типів, які могли перекрутити і подати у антирадянському контексті будь-яке, хоча б трішки оригінальне висловлювання.
Тому прелюдією до пекла можна вважати саме життя «на свободі» у Радянському Союзі.
Потрапивши у червоні жорна чекістського пекла, люди натужно шукали логіку у репресіях проти себе і не могли її знайти, терзалися сумнівами, впадали у відчай від неспроможності щось пояснити у абсурді, що нагромаджувався навколо них. Проте логіка крилася не у діях щодо них – конкретних людей, а у діях щодо широкої людської спільноти. Чим нелогічнішими і абсурднішими були «приводи» до арештів, «аргументи» для вироків, тим більше вони служили засобами залякування суспільства, перетворення його членів – громадян на безсилих, безсловесних потенційних жертв влади. І чим безглуздішим був привід до арешту, тим більше страху він сіяв серед людей. Дозволяв їм усвідомлювати свою беззахисність, примушував забути про будь-яку критику режиму, спонукав до вдячності партії, уряду, Сталіну за те…, що цього дня людину обминула рука сліпого і безжалісного терору, що вона живе, байдуже як, головне – живе.
Тих, хто потрапляв у лабети каральних органів, мусив пройти не одне коло пекла. Більшовики створювали у пенітенціарних закладах такі умови, за яких в’язень перебував на межі фізичного існування. Таке життя мало перетворити його на безвольну, виснажену, байдужу істоту, яка, зрештою, заради припинення страждань погодиться підписати будь-яку обмову проти себе.

Арешт
Уночі, найпізніше вранці, коли людина збиралася на роботу, стукали у двері і, не очікуючи запрошення, одразу заходили. Зазвичай співробітників було троє: озброєний міліціонер у формі, агент НКВС, у цивільному костюмі, і представник місцевої влади. Ніхто з них не вітався. Агент НКВС звертався на «ти», запитував, хто ще мешкає у домі (квартирі) і подавав ордер на обшук і арешт, незалежно від результатів трусу. Від хвилювання людина не могла прочитати папірця. Агент НКВС тицяв у руки хімічного олівця і вказував, де арештований мав його підписати. Далі лунала коротка фраза: «Ти арештований!», а міліціонер отримував наказ вартувати арештованого. Той діставав револьвер, наказував не рухатися і попереджав, що в іншому разі стрілятиме без попередження.
Тим часом агент НКВД та представник влади розпочинали обшук. Як правило, нічого не знаходили, забирали документи, кілька книг, листів, фотографії.
Ошелешеного арештом і обшуком чоловіка під конвоєм міліціонера виводили у двір, де садовили у автомобіль «чорний ворон». Проте цей кінообраз більше відображає ситуацію у великих промислових та адміністративних центрах. На районному рівні арештованого садовили на воза. Спроби дружини і дітей попрощатися з батьком грубо обривалися. Категорично відштовхувалися спроби жінки дати арештованому на дорогу самі скромні харчі.
Описаний сценарій арешту, усе ж таки давав жертві певні гарантії на збереження життя. У ще гіршому становищі опинялися жертви енкавеесівців, що полювали за золотом і прикрасами. Щоб деморалізувати жертву, співробітники НКВС били ногами у двері, зриваючи їх з петель. Зайшовши до помешкання, вихоплювали револьвери, кричали «Ти арештований! Збирайся і пішли!» Працівники репресивних органів не пред’являли жодного ордера на арешт чи якогось припису, що виправдовували б їхні дії. Жертва вторгнення і не намагалася запитувати про законність дій, чи тим більше – чинити опір. У такому разі вона б одразу прирекла себе на смерть, а сім’ю – на поголовний арешт[14]. Ось як описує арешт своїх батьків колишня мешканка Тульчина Тетяна Григоренко-Жеребецька: «18.12.1937 року до будинку, де ми жили, під’їхав «чорний ворон». Три чоловіки, як потім виявилось, із НКВС перекинули все у будинку догори днищем, кричали, ображали батька і матір, погрожували вбити. Я забилася від страху в куток, нічого не розуміючи, оскільки мені було всього 13 років. Мама страшенно голосила і плакала, бачачи все, що відбувалося. Кілька годин тривав обшук, а потім чекісти, скрутивши батькові руки, повели його до машини. Через кілька хвилин повернулись, схопили маму і потягли її теж до машини. Я одна залишилася в хаті, заплакана і перелякана, не уявляла собі, що ж буде зі мною»[15]

Перший інструктаж
Привезених до районного чи обласного управління НКВД арештованих зривали з лавки різкою командою «встать» і проводили інструктаж про правила поводження в’язня органів НКВД «Кожен заарештований органами НКВД має вставати, коли співробітник НКВД входить (у приміщення або у двір); перебуваючи в коридорі чи іншому приміщенні, очікуючи на транспортування чи переміщення, заарештований повинен стояти очима до стіни із закладеними руками за спину нижче пояса; не повертати голову ні вправо, ні вліво, не жестикулювати, не показувати ніякої міміки і не розмовляти з тими, хто стоїть поруч, ким би вони не були. При пересуванні зберігати повну тишу; рухатися за вказівками конвойного; беззаперечно виконувати всі накази конвою; не завдавати побоїв і не кричати на сторожового пса, який допомагає конвойному. Під час руху визначеним маршрутом за зроблений крок вліво чи вправо конвойному дозволяється стріляти без попередження». Далі енкавеесівець додавав, що кожен заарештований органами НКВС є «заключенный», а скорочено «зек». Звертаючись до співробітників НКВД зек має казати «гражданін начальнік»[16].
Після інструктажу в’язень всеодно ще вважав себе помилково затриманим і благав відвести його «до начальника», який неодмінно з’ясує помилковість затримання. Саме тоді він і отримував перший наочний урок тюремної дисципліни. Директор першої вінницької зразкової школи О.Трачук про цей досвід розповідав: «Слова «відведу тебе до начальника» миттю мене окрилили, і я виструнчився перед цією потворою. Він мовчки наганом показав мені, куди йти. Раптом чую: «Стій!» Став. «Руки назад!» – істерично заревів Дяков. Замість того, щоб негайно закласти руки назад і не дратувати його, я зреагував на його рев іронічною посмішкою. Руків’я нагана блиснуло над моєю головою, з очей посипались іскри…Коли я отямився по спині текло липке і тепле. Дяков заломив мої руки за спину… Він домігся свого: «вправив мені мізки», як сам висловився. Майже два десятки років потому я ходив, заклавши руки назад»[17].
Для залякування новоарештованих слідчі Вінницького НКВС часто приводили їх на групові допити із застосуванням фізичних тортур. У кімнату, де проводилися групові допити над двома-трьома жертвами заводили для демонстрування звірячого побиття стільки арештантів, скільки могло вміститися, інших примушували слухати зойки та стогони катованих у коридорі, під відчиненими дверима[18]. У вінницькому приміщенні НКВС місце для вибивання зізнань і паралельно для залякування новоарештованих влаштовували й на першому поверсі під сходами[19]. На майданчику приблизно у двадцять метрів від сутінків і до самого світанку «обробляли» тих, хто відмовлявся підписувати фальшиві протоколи слідчих. Жертву катували, аж поки з її вуст не виривалося слово: «Підпишу». Тоді її волокли до кабінету слідчого.
«Дяков поставив мене в ряд з іншими: обличчям до стіни, навшпиньки, наче балерину, руки догори. За такого стояння досить одного удару по нирках – і найміцніша людина, як підрізаний дуб, валиться…
За спиною падали один за одним люди, їх били в найчутливіші місця, роздягали догола і сікли скрученою дротиною чи лупили дрючком по голові, по спині, по ногах… Знепритомнілих відтягали в куток; оскаженіло матюкаючись, хапали іншу жертву, якій перераховували ребра, відбивали печінки…
Важко, дуже важко було стояти на тремтячих ногах і щомиті очікувати, що ось-ось тебе бебевхнуть по нирках, і ти покотишся під удари дротяної нагайки чи ніжки від стільця, і будуть тебе молотити до цілковитого знесилення і забуття»[20].
Після першої екзекуції напівживих в’язнів вкидали в кузов вантажівки, накривали брезентом і везли до в’язниці. Спочатку арештованого кидали до так званої «брехалівки» – транзитної камери, де він чекав, поки оформляли його документи, загонили у перукарню та лазню. Очевидно, щоб посилити жах в’язня «брехалівки» ніколи не прибирали. Тут все було просякнуте брудом і специфічним тюремним смородом. Не було там і традиційної «параші». Тому люди побиті, знервовані нерідко не витримували і блювали й випорожнялися прямо у камері.
Звідти в’язнів забирали у в’язничну перукарню, де мордоворот-перукар, як правило з кримінальних-побутовиків затупленою машинкою-«лобогрійкою» де стриг, а де виривав волосся жмутами. Санобробка завершувалася тюремною лазнею.

Умови життя у (Вінницькій) в’язниці
Так в’язень потрапляв до нового кола більшовицького пекла – в’язниці, де людина повільно помирала від голоду, нестачі повітря. Вінницька в’язниця мала спеціальний корпус для політичних в’язнів. У кількаповерховому корпусі були лише одиночні камери приблизно 2,5 м у довжину і 1,2 м у ширину та на зріст високої людини у висоту. Камери знаходилися по периметру будівлі. Вздовж камер простягалися відкриті до центру корпусу коридори. Центр був вільний від забудови. Ним з поверху на поверх тягнулися лише широкі сходи. Тому спостерігач, що знаходився у центрі нижнього поверху міг проглядати всі переміщення у корпусі.
У корпусі панувала цілковита тиша. Наглядачі НКВД, що слідкували за в’язнями, взувалися у валянки. Вони могли нечутно підійти до дверей і несподівано заглянути у засклене вічко, щоб проконтролювати поведінку в’язня. Для того, щоб в’язні не могли перестукуватися і не передавати інформацію, стіни камер драпували повстю, фарбували, і стіни «німіли»[21].
У камері стояло прикуте до стіни вузьке ліжко. Матрац на ньому був наповнений дерев’яною стружкою, перебитою на тирсу. Під голову в’язень замість подушки клав свій одяг. Своїм одягом він мусив і вкриватися. Загалом, утримування в’язня здійснювалося у його власній одежі. Тюремний режим не передбачав ніякої зміни білизни. Іноді в’язню дозволялося отримати передачу від рідних з білизною та чимось з верхнього одягу. Білизна видавалася у рідкісних випадках і лише тим, хто був зайнятий у в’язниці на якихось роботах кухарював, прибирав, рубав дрова і т.п.[22]
До стіни ж були прикуті залізна табуретка та трішки більший за розмірами квадратний столик (з довжиною сторони понад 30 см). Тюремний режим передбачав підйом о 6 годині ранку. З цього моменту і до 10 години вечора в’язням заборонялося не те що лягати у ліжко, але навіть і сідати на нього. У камері заборонялося співати, шуміти, мати книгу, часопис, газету, папір чи олівець.
Тюремний режим передбачав 8 годин для сну. Це цілком відповідало б потребам людського організму. Проте слідчі викликали на допити саме серед ночі. Тому для сну людині залишалося 2,5 – 3 години. Потім можна було сидіти на залізному табуреті чи ходити по камері: чотири короткі кроки до стіни, чотири короткі кроки до дверей[23]. Якщо знесилений в’язень задрімав навсидячки чи навстоячки, тюремні наглядачі вривалися в камеру, виштовхували в’язня на коридор, роздягяли догола, заганяли до вбиральні, обливали холодною водою та били поки не синів. Опісля тягли волоком до камери та кидали через поріг…[24]
Щоб абсолютно відрізати в’язня від світу, його позбавляли навіть можливості дивитися на небо. Загратоване вікно камери, що знаходилося високо над головою було прикрите дерев’яним щитом, «єжовським козирком». Цілу добу камеру освітлювала електрична лампочка.
Небо крізь грати в’язень міг побачити лише під час п’ятнадцятихвилинної прогулянки. На прогулянку в’язнів виганяли у так звані дерев’яні «собачники», що розміщувалися у кам’яному мішку внутрішнього двору в’язниці. «Собачник» – це щось на зразок будинка без даху, з кабінками розмірами 2,5 на 2,5 м, відокремленими подвійними стінами і віддаленими одна від одної метри на два. Графік прогулянок в’язничні служби складали так, щоб в’язні з ріних камер ніколи не зустрічалися. «На такій прогулянці щоденно втрачають свідомість по кілька душ, їх виносять на ношах із двору в середину тюрми. Це стається через повне виснаження організму, недоїдання. На прогулянці люди ходять бліді, з проваленими очима, байдужі, мовчазні, худі, як скелети»[25].
У кожному «собачнику» працював окремий штат наглядачів, які пильно стежили за порядком. Тобто за тим, щоб в’язні не розмовляли між собою, руки тримали за спиною, ходили один за одним вервечкою по периметру кабінки. Голова в’язня мала бути опущеною. Він мав дивитися не в небо, не прямо перед собою, а лише під ноги.
Якщо в’язень піднімав голову, навіть мимовільно, наприклад, почувши гуркіт літака у небі, прогулянка негайно припинялася. За провину в’язня карали всю камеру: забороняли прогулянку на три дні[26].
Переповненими були й камери обласної в’язниці, у яких утримували так званих політичних. В одиночних камерах розмірами 2,5 на 1,2 метра і висотою на зріст високого чоловіка сиділи по 4-5 і навіть 6-ро чоловік[27]. Вони спали сидячи на підлозі, обіпершись на стіну. Поодинці утримували лише звинувачених у найважливіших чи групових справах.
Подібні умови були і у в’язницях, розміщених на шляхах етапування в’язнів до концтаборів ГУЛАГу. Так, в Одеській в’язниці у одиночних камерах могли утримуватися і семеро чоловіків. Влітку спека і висока вологість, тіснява перетворювали життя в’язнів у нові тортури. В’язні змушені були скидати з себе одяг. Випари з напівголих тіл забивали дух. Щоб отримати хоч трохи свіжого повітря, в’язні розбивали шибку у вікні, проте без системи вентиляції це мало допомагало. Вдень сиділи на ліжках, на підлозі, там же більшість змушена була і спати[28].
Час від часу у камері влаштовували «шмон» (обшук). Дзвеніли ключі, скреготали двері, в’язнів виводили в коридор, роздягали, уважно оглядали, заганяли у вбиральню і замикали. Тим часом тюремники уважно оглядали камеру, перемацували усі рубчики, мішечки хусточки. Речі скидали на одну купу і йшли геть.
Проте і такі умови життя були ще не найгіршими. Найгіршими були умови у так званій карантинній камері Вінницької в’язниці. «Розчинилися двері камери і десятки різноманітних до млости бридких пахощів разом пахнули мені в лице. Мені здалося, що задушуся від одсутности повітря. В темряві камери ворушилися десятки обдертих і схудлих людей, простягаючи назустріч мені дрижачі зашмаровані руки, благаючи і стараючись висмикнути з-під пахви мою саківку з хлібом…
Нема ані аршина вільного місця, де можна було б не те що лягти, а підсісти. Камера з себе уявляла вузьке продовгасте помешкання. З обох боків під стінами збиті нари, на нарах, під нарами і на цементованій підлозі в два ряди посередині лежали і сиділи в’язні, не маючи змоги рухатися, і лише коло дверей залишався шматочок вільного місця, або можна було підійти напитися води, чи по «потребі».
До кожного нового прибулого незнайомого підходять «Івани» (так звані старші), вони розганяють «шпану», забирають їжу та що є ліпшого з одежі, при найменшому опорі б’ють, і б’ють в такі місця, щоби не залишалося знаку: в живіт, під груди і т.д. Після всього провадяться «хрестини» нового, примушують роздягатися зовсім і танцювати, просиджувати годинами на «параші», набивають в ніс тютюн, приколюють стиха до спини папір, який запалюють, а ціла камера в той час губами дзвонить на пожежу, а ніч настане, всі поснуть, тоді один з «Іванів» намотує «новому» на пальці ніг папір намочений нафті і запалюють і т.и.
…Були випадки, що «новичок» доведений до одчаю, скаржився адміністрації тюрми, але ж це є одна з самих страшних помилок для всіх новоприбувших». Такого оголошували «лягавим», «стукачем», і «траплялися нерідкі випадки, що такого нещасного забивали на смерть»[29].
Перебування у радянській в’язниці спотворювало психіку людини. Людина втрачає доброту лагідність, товариське взаєморозуміння. Зате у ній пробуджуються звірячі інстинкти, вона вибухає егоїстичним свавіллям. У справжнє випробування перетворювалася ніч у переповненій камері. Наприклад, у житомирській в’язниці у камері, розрахованій на 31 чоловіка тримали по 250. «Ні пройтись, ні розім’ятись: сиди, немов опудало, припнутий до одного місця». «Після відбою хочеш не хочеш лягай спати. Але ні місця, ні ліжка, ні нар, ні матраца, ні ковдри,ні соломи… Засинаєш під лайку наглядачів. Та й між собою ми уже розмовляємо такою ж бридкою мовою, від якої каміння стогне. З цією «молитвою» лягаєш на бочок, «валетом», приймаєш до свого носа, в обійми спітнілі, смердючі ноги в’язня з протилежного ряду. Досить одній людині спросоння повернутись з боку на спину або на інший бік, як пів камери прокинеться, і тоді полетить на адресу нещасного «в Бога, в хреста»…А спробуй-но в нічну пору пробратись до «параші». Як би обережно не ступав поміж щільно стиснутими тілами, як би сторожко не просовував ноги поміж чужі кінцівки, все одно наступиш на когось. Людина зі сну здригнеться, закричить, а ти, злякавшись і зачепившись за інше тіло, падаєш. Крізь сон зриваються ті, що поруч. Галасують, лаються. Пробуджується вся камера. І ґвалт не стихає до підйому. Іноді порушникові спокою дадуть таку «парашу», що він у синцях ледве ноги доволоче до свого місця»[30].

Умови життя арештованих за підозрою у приховуванні золота і дорогоцінностей
Можливо, у найжахливіші умови тюремного ув’язнення потрапляли представники інтелігенції, яких працівники НКВС запідозрювали у наявності золотих царських монет, дорогоцінних прикрас, а частіше просто кидали до в’язниці, щоб родичі за будь-яку ціну постаралися їх викупити.
Мешканці камер перебували у надзвичайній тисняві. У камерах, розрахованих на 15-16 в’язнів енкаведисти могли утримувати по 200 – 250 арештованих. Усі стояли у цілковитій темряві, не маючи можливості не те що сісти, бодай на підлогу (ні стільців, ні нар у камерах не було), а й навіть нахилитися. Камери могли бути такими переповненими, що нових арештантів чи приведених з допиту, тюремна охорона закидала у камеру на голови тих, що стояли. Виведення потрібного арештанта з переповненої камери перетворювалося у справжню екзекуцію над співкамерниками. У камері вмикали тьмяне світло. До неї входили 3-4 тюремщики, озброєні гумовими кийками та канчуками, виготовленими з гуми та м’якого дроту. Вони протискувалися між арештантами та били їх направо і наліво. Люди кричали, плакали, благали пощади, але навіть не намагалися вирватися з нестерпної клоаки. За дверима чатували інші охоронці з водяними шлангами у руках. Коли екзекутори, побивши нещасних, виходили, то інші охоронці з-за дверей поливали людей водою.
Тіснява не давала можливості налагодити навіть саме мізерне харчування. Раз на день у камеру на голови в’язнів кидали кілька шматків хліба. До туалету виводили раз на день. Тому люди нерідко, не маючи сил витерпіти, мимоволі випорожнялися у камері. Стояв страшний сморід та задуха. Частина арештантів пухла від голоду. Тіла приречених починали гнити, по ногах стікали гнійні виділення[31].

Харчування
Годували ув’язнених у корпусі для політичних лише двічі на день. До вранішнього раціону, о 8 годині, включалася скибка хліба у 200 – 250 г і кружку кип’яченої води без цукру. В обід, о 12 годині в’язень отримував кружку супу без м’яса і будь-яких жирів. Далі у харчуванні наступала перерва на 20 годин. (Ввечері давали кружку окропу.) Ті хто жили на такому «голодному пайку», зрештою повністю виснажувалися і ставали «худими як скелети». Виживали ті, які отримували хоча б бідні передачі від рідних[32]. В іншому разі, за спостереженнями С. Пекарчука, за 3-4 місяці в’язень втрачав усі сили, набував хвороб і перетворювався у «живого непохованого»[33]

Карцер
Якщо в’язень порушував режим утримання, його карали карцером. Це був кам’яний мішок з цементною долівкою, залитою водою. Лише на п’ятий день утримання тут давали баланду.

Психологічний тиск під час слідства
Далі в’язня вели на перший допит. Йому одразу пропонували зізнатися у контрреволюційній діяльності. Того, хто зізнавався вели до слідчого, а тих, хто відмовлявся брали у «єжові рукавиці» так звані «колольники».
Щоб примусити арештованого обмовити себе, визнати себе контрреволюціонером, ворогом народу, шпигуном і т. п., розпочинали з засобів психологічного тиску. Слідчі-інтелектуали розпочинали з чорного гумору. На природне запитання арештованого «За що я арештований?», вони відповідали: «Це ти сам скажеш…»[34] Усіма засобами вони намагалися цинічно довести жертві, що вона позбавлена будь-якого захисту, підкреслювали відсутність будь-якої справедливості у їхніх стінах. Якось під час нелюдських знущань колгоспник О.Собчук заявив слідчому Антонову, що той не має права бити в країні, що живе за законами сталінської конституції. «Тоді Антонов підскочив до мене, ударив кулаком в одне вухо: «Ось тобі конституція!», а потім – у друге вухо: «А це тобі – право…»[35]
Вони стверджували, що належність людини до контрреволюційної організації уже викрито за допомогою документів, а тому впертість, небажання зізнатися особисто приведе лише до надзвичайної міри покарання[36]. Слідчі попереджали, що вони обов’язково вислухають й інших учасників нібито розкритої контрреволюційної організації. Можливо хтось із них своїм щиросердним зізнанням провини і викриттями контрреволюційної змови, організації заслужить пом’якшення покарання, на відміну від того, хто своїм мовчанням якраз і демонструє свою контрреволюційність і винуватість.
Слідчі постійно провокували арештованого на вияви підлості, оббріхування своїх колег, що ще перебували на свободі, чи уже сиділи у сусідніх камерах. Щоб отримати від в’язня лжесвідчення на самого себе, сталінські кати використовували зламаних ними попередніх в’язнів. Найчастіше це були доволі високопоставлені партійні і радянські посадовці. У 1937 р., наприклад, це були секретар обкому КП(б)У Юр’єв та секретар вінницького міськкому Луньков. Таких зламаних арештантів, які зі страху чи з ідейних міркувань погоджувалися давати лжесвідчення на своїх товаришів, співробітників, використовували і як, за термінологією слідчих, «насєдок» («квочок»). Їх підсаджували у камери як провокаторів, щоб вивідати настрої та думки в’язнів, приховані факти їх біографії і т.ін. Вони також виконували роль «толкачєй» («штовхачів»): вмовляли арештантів давати свідчення, необхідні слідчим,як на себе, так і на своїх товаришів, що залишилися на волі. Штовхач радив: «Якщо хочеш залишитися живим, то підписуй все, що від тебе вимагає слідчий, а на суді себе реабілітуємо»[37].
Для психологічного тиску використовували й родинні почуття. Обіцяли побачення з рідними, але за умови, що арештований визнає себе контрреволюціонером. У подібних випадках слідчий казав: «Подумай про себе, ти ще молодий, у тебе молода дружини і маленькі діти… Так ось. Тепер дай мені відповідь на таке запитання: коли ти почав свою діяльність в контрреволюційній організації і в чому полягала твоя робота?» (Козяр 249) Ще частіше застосовували шантаж арештом дружини і дітей[38]. Енкаведисти стверджували, що у них є розпорядження головного прокурора СРСР про те, що жінки заарештованих контрреволюціонерів теж мають бути заарештовані як члени сім’ї контрреволюціонерів і без слідства та суду будуть заслані до Сибіру[39].
Щоб зламати опір арештованого, слідчі застосовували й очні ставки з тими колегами, які вже «розкололися». Нерідко це дійсно ламало в’язнів і якщо не зразу, то через деякий час вони «зізнавалися»[40]. К.Кобилянський, секретар міськкому КП(б)У розповідав: «Через кілька днів після мого арешту Ширін привів до свого кабінету арештованого Рейнера, який мав вигляд живого трупа і ледве розмовляв. Рейнер став мене умовляти, щоби я дав свідчення і не доводив себе до такого ж стану. Це була жахлива картина»[41].
Дуже часто від арештованих навіть і не вимагали зізнань. Їх просто змушували підписати уже готові протоколи. «Що було написано в протоколах допитів, які пропонували підписати, я не знаю, бо протоколи не читали». «При взятті мого показання в органах НКВС Хмільницького району мені було підсунуто звинувачення на чотирьох аркушах, мені ж зачитали один аркуш, а інші три не зачитували. Як зовсім неграмотний змушений був підписати протокол»[42].
Одним із засобів тиску була демонстрація голодним в’язням недоступних їм гастрономічних розкошів. Так в обласному відділі НКВД на кожному з коридорів були влаштовані нічим не відокремлені від коридору їдальні для слідчих та інших службовців. Там на видноті були розкладені булки, ковбаси, шоколад, фрукти та ін. Слідчі на очах у нещасних ув’язнених пили чай, їли делікатеси, палили, демонстративно сміялися.

Від психологічних до фізичних тортур
Застосування сили до в’язнів як правило виправдовували цитатою з М.Горького: «Если враг не сдается, его уничтожают»[43].
Методи фізичного насилля вінницький дослідник А.Малигін умовно поділив на статичні й динамічні. Серед статичних вінницькі кати найчастіше застосовували «стійку». В’язня ставили обличчям до стіни чи в куток на 5-10, а іноді й на 24 і на 72 години. Від безперервного стояння ноги в’язнів спухали до такої міри, що доводилося розрізати чоботи, щоб зняти з ніг. Водночас жертвам наказували безперервно повторювати «Я – ворог народу». Різновидом цього знущання була стійка на одній нозі – «страус»[44]. Колишній в’язень Б.Епельбаум розповідав, як слідчий Лаврентьєв «цілу ніч тримав мене на одній нозі, а лінійку підставив мені під підборіддя, щоб я дивився на стелю…Коли я стояв на одній нозі, Тищенко неодноразово своїм чоботом наступав мені на ногу і на мозолі». У такий спосіб в’язня катували кілька ночей підряд, а коли він падав від втоми, його змушували в покарання «танцювати» на одній нозі[45].
Не менш виснажливим було й 10-денне сидіння на стільці[46]. Однією із варіацій статичного мордування був «метод Глузського». В’язня саджали на самий краєчок стільця з витягнутими вперед руками й ногами. Сидячи у такій позі кілька годин, людина відчувала нестерпний біль, руки й ноги тремтіли як у паралітика, паморочилося у голові[47].
До динамічних методів належали найрізноманітніші прояви фізичного насилля слідчих. Так слідчий Рець любив робити «насєчку». Важкою дубовою лінійкою він завдавав ударів по голові, плечах, ногах арештованих, аж поки кров не просочувалася крізь одяг[48]. Цілу годину слідчий Фукс бив в’язня В.Могилевського по лобі, запитуючи: «Будеш говорити?»[49]
Практикували також «політ з парашутом»: з-під в’язня сильним ударом ноги вибивали стільця і вона у сидячому положенні, куприком падала на цементну підлогу. Одна з жертв цієї екзекуції розповідає: «Після падіння я отримував травми хребта і розладнання шлунку, що супроводжувалося рвотою. Таких польотів було організовано 10 разів»[50].
Найжорстокішим катуванням, яке влаштовували вінницькі слідчі, було так зване «читання газети». В’язня били ніжкою від стільця чи гумовою трубкою загорнутою у газету. В’язня голого клали на стілець так що голова, руки і ноги звисали. Один кат-слідчий ставав чобітьми на руки, інший тримав за ноги, а третій бив, затискуючи при цьому жертві рота[51].
Щоб виснажити і зламати волю арештованого, його ставили на «конвеєр». Для жертви це означало безперервний допит протягом 3-5 діб, супроводжуваний фізичними знущаннями. «…Слідчі Редер, Ширін і Пришивцев катуванням, биттям мене 108 годин тримали стоячи без їжі, води і сну, мені вибили передніх 5 зубів і коли мені показали ордер на арешт сім’ї, я не витримав», – розповідав Борис Зак[52]. Жертва «польотів з парашутом» Костянтин Борисов теж був поставлений «на конвеєр»: «Не встиг я оклигати від першого «парашутного» катування, як на наступну ніч конвоїри, б’ючи мене,знову повели до Антонова і протримали три доби без сну, посадивши на ніжку перекинутого стільця, і чергували слідчі по черзі… які гасили недопалки цигарок в мою лису, сиву голову. Коли я від виснаження, після декількох безсонних ночей падав з ніжки стільця, мене били ногами і чим попало»[53].
Нерідко били ногою в статтеві органи, цілеспрямовано вибивали зуби «Гуня вийняв з кишені сталевий предмет, відкрив мені рота і, наставляючи на кожний зуб, пресом почав ламати і відколювати мені зуби. Таким чином він зламав мені три зуби – один надщербив, а два зовсім вибив. А коли я знепритомнів, він облив мене водою,відв’язав від стільця і поставив до стіни. В цей час прокинувся Антонов. Гуня зайняв його місце, а Антонов почав бити мене боксерськими прийомами»[54].
У арсеналі слідчих був і «футбол арештованими». Живим м’ячем такого «футболу» став О.Трачук: «До мене підскочив начальник слідчого відділу і сильним ударом збив мене з ніг. На мене накинулися всі гуртом. Від ударів чобітьми під ребра я котився під стіл, підстіну, в куток, лише намагаючись, наче їжак, сховати голову під себе. Мені на давали опам’ятатись, витягали на середину кімнати і знову футболили. Зрештою вони чи то втомилися, чи їм набридло катувати моє обм’якле, майже бездиханне тіло»[55].
Одним з методів було кидання до карцера на термін до 10 діб. Катували в’язнів і відмовою від надання медичної допомоги[56]. Допити супроводжувалися найцинічнішою лайкою. Найбруднішими словами лаяли членів сім’ї. Серед лайливих слів слова «гад», «ворог», «мерзотник», «наволоч», «фашист», «падаль» звучали як невинні порівняння.
Одним із засобів було залякування розстрілом. Практикувалася також інсценізація розстрілу. «Якось вночі після нелюдського биття слідчі Гуня і Антонов взяли мене в машину, – згадував К.П.Борисов, – повезли на кладовище, зав’язали мені очі, шляхом інсценування розстрілу почали вимагати зброю, я тоді показання не давав тому, що не знав, яку зброю видати»[57].
Інсценізацію влаштовували і у приміщенні НКВС. В’язню оголошували, що нібито є наказ уряду: всіх, хто більше двох місяців упирається і не визнає своєї вини, «пускати в розход». В’язню скручували руки, в рот вставляли «грушу» і вели довгим коридором до камери, відчиняли двері і заштовхували туди в’язня. У камері пахло свіжим вапном. В’язень дивися на свіжопобілені стіни і приходив до висновку, що це точно камера для розстрілів, а вапном забілюють розбризкану від попереднього розстрілу кров. На долівці валялася якась стара кепка. Це ще більше насторожувало. Далі сценаристи від НКВС вмикали за вікном двигун автомобіля чи трактора…[58]

Після допиту
Закінчення допиту не означало припинення фізичної наруги над арештованими. Нерідко вони зазнавали знущань конвоїрів. Мовою катів це називалося «провести з виправкою». Ось як сенс цієї екзекуції описує одна із жертв: «Як тільки вийшли з кабінету, мені наказали підняти голову догори так, щоб я бачив лише стелю, і рухатися вперед. Звісно, що я не помітив сходів на другий поверх і пройшов мимо. Тоді один з конвоїрів забіг мені спереду, збив мене з ніг, а другий сказав: «Ти дивись, тікати надумав», і втрьох почали бити мене ногами, футболили так аж на перший поверх. Від гострого болю у всьому тілі я почав блювати»[59]. У ході побиття конвоїрами йшли у хід також кулаки, приклади, руків’я наганів. За вказівками слідчих їх навіть скидали з поверха на поверх.
У переважній більшості в’язні не витримували нелюдських тортур і давали необхідні свідчення, зізнання проти себе, підписували не читаючи протоколи. Так один з в’язнів 60-річний учитель О.Кривицький так пояснив причини свого зізнання: «Я дав про себе лжесвідчення лише тому, що боявся погроз і фізичних методів впливу. Я хворий туберкульозом»[60].
Прикладом іншого зізнання може бути заява, яку зробив Валентин Дмитрович Отамановський. Він проходив у справі СВУ, як керівник її вінницького відділення. Щоб припинити знущання над собою, людина, яка у 1918 р. брала участь у бою під Крутами і отримала від свого командира Оверкія Гончаренка характеристику як людини хороброї, такої, що навіть у бойовій ситуації не втрачає почуття гумору, зробила заяву такого змісту:
«До ст. слідчого ДПУ.
Безвинно ув’язненийвже скоро 3місяці, я не почуваю вже ніякої прив’язаності дожиття і відчуваю, як руйнується мій інтелект, я сам стою намежі божевілля. Щоб припинити ці моральні муки, я готовийпідрисати Вам carteblanche, або навіть написати свідчення по Вашій вподобі, щоб таким чином уможливити скоріше моє засудження, бо далі терпіти не можу й волію смерті.
Звичайно, зламаний отак морально та давши неправдиве свідчення, я не матиму права на життя, незалежно від присуду Найвищої Колегії ДПУ УСРР, відберу собі життя. Проте не перестану повторювати до загину, що всі поставлені мені звинувачення в постанові з 12/ХІ ц.р. є неправильні, а я невинно й несправедливо морально замучений.
14 листопада 1929 року
м. Вінниця
Валентин Отамановський»[61].
Зазначимо від себе, що визнавши «свою вину» уже під тиском «фахівців» республіканського масштабу, Валентин Отамановський не назвав жодного імені своїх товаришів, за виключенням прізвища Єфремова, який раніше визнав себе «винним»[62].
Радянське судове дійство
Сподівання арештованого на відновлення справедливості у ході судового розгляду були марними. Радянське судове засідання лише імітувало розгляд судової справи. Насамперед, для радянського суду часів репресій головним доказом було особисте зізнання арештованого. Адже радянська юриспруденція будувалася на принципі, запровадженому генеральним прокурором СРСР А.Вишинським. «Царицею доказів» він проголосив особисте зізнання підозрюваного у злочині: «Пояснення звинувачених у державних злочинах неминуче набувають характеру і значення основних доказів, найважливіших, вирішальних доказів»[63]. Виходячи з цього принципу, суд не влаштовував змагального процесу між сторонами обвинувачення і виправдання. Він лише «узаконював» факт визнання підсудним своєї вини. Тому судове засідання тривало 2-3 хвилини. Навіть якщо підсудні відмовлялися на суді від своїх попередніх свідчень, сподіваючись на те, що їхні пояснення будуть вислухані, судді відмовляли їм у праві висловлюватися і оголошували вирок зважаючи лише на вибиті з підсудних зізнання.
У більшості випадків арештовані і не потрапляли до зали судових засідань. Адже їх судили заочно. Це право мали і «Колегія ОДПУ», і «Особлива нарада при Наркомі Внутрішніх Справ СРСР»і особливі трійки (начальник облуправління НКВС, перший секретар обкому партії та обласний прокурор). Саме останні органи найчастіше чинили судове свавілля, працюючи «більшовицькими темпами». Так у 1937 р. у Вінниці траплялося, що трійка за два дні встигала «засудити» до півтора тисяч людей[64].
Тому, у переважній більшості випадків, в’язні лише на місці відбування неправедного вироку дізнавалися про його зміст.

Спроби протистояти тюремному режимові
Такі спроби були рідкісними, а якщо траплялися, то, у кращому разі, завершувалися нічим. Коли Івана Козяра засудили, він став ув’язненим. Його статус змінився порівняно з людиною, що перебувала під слідством. У якості ув’язненого він наважився поскаржитися начальникові в’язниці на нелюдські умови проживання: «Я бажаю знати становище тих, хто відбуває тюремне ув’язнення; теперішнє моє становище Вам відомо, «гражданін начальнік». Мене помістили у камеру на одну людину, а нас у камері п’ятеро; нема ніякої постелі; мені не міняють білизну уже 6 місяців; я не купався теж 6 місяців; мене позбавили листування з сім’єю; не користуюсь ні олівцем, ні папером, ні книгою, ні газетою – взагалі нічим. Харчування моє складає шматочок сирого хліба, кружка води вранці і кружка супу в обід – і це все. Я прошу згідно зі статутом, який у вас безумовно є, змінити моє подальше перебування в тюрмі і дати мені можливість прочитати статут, щоб я знав, що від мене вимагається, як я маю себе поводити в ув’язненні і що мені належить». Через кілька днів начальник в’язниці пояснив: «Все, що ти мені минулого разу сказав, що ти не купався, не міняв білизну, немає постелі, погано годують та інше, то все це робиться згідно зі статутом у тюрмі, бо ти не на курорті, а в тюрмі; надалі ніяких змін не буде, тому що ти тут тимчасово. Багато хто хотів відбути строк покарання у тюрмі, але не буває так добре; радянський хліб задарма не дають. Поїдете до білих ведмедів, там буде краще»[65].

Смерть
Нерідко смерть наступала внаслідок нелюдських катувань слідчих. Так, наприклад 25 березня 1938 р. лікарі Вінницької в’язниці констатували, що мешканець с. Кустівці Уланівського (нині Хмільницького) району Іван Павлюк був доставлений до лікарні у вкрай важкому стані: «На бедрах окремі крововиливи, такі ж крововиливи на сідницях, спині, крижах, в області живота до сосків. Загальний стан хворого важкий. Весь час стогне, зі слів хворого не мочився і не оправлявся два дні. Міхур прощупується переповнений, різкий біль, після клізми відбулася дефекація, сеча спущена катетером. Через 2 години пульс став падати, з’явилася рвота, пульс слабкий, стан погіршується. Наступила смерть. Під час розтину виявлено крововиливи в області нижньої долі печінки, селезінки, в обох нирках. Значний крововилив на задній поверхні. Крововилив в області легень і в деяких відділах тонкого кишечника.
Смерть наступила від крововиливів у внутрішніх органах»[66].
Очікування смерті для засуджених до «висшей мєри наказанія» теж перетворювалося на душевні тортури. На страту забирали серед ночі, зазвичай між 1-ю та 3-ю годинами. Абсурдність звинувачень, несправедливість вироку, природне прагнення жити спонукало людей до опору. На початкових етапах масових репресій, в’язні, котрих забирали на розстріл, опиралися, кричали, закликали на допомогу. Тому, з часом, у НКВД виробили певну методу виведення на розстріл. Два-три дужих енкаведисти вривалися до камери і в короткій боротьбі накидали на голову в’язня гумовий чи просмолений мішок. В’язень задихався, замовкав і припиняв боротьбу. Тоді його тихо виводили чи виносили з в’язниці.
Дуже рідко, але траплялися ситуації, коли репресовані гинули у бою з катами як воїни. Так, «засуджені на смерть з загону Гальчевського – Кохан, Хмара (Харченко), Погиба, Дідурі, два брати, Огородник, забарикадувалися у камері і, не даючися в руки, 12 годин одбивалися цеглою з розібраного простінку і нарешті аж вранці були побиті через вікна…»[67]
З часом масовість страт спонукала катів і в цьому питанні вдаватися до обману. «Призначені на розстріл жертви викликалися із тюремних камер під позірною причиною вивозу «в далекі табори». В’язні забирали свої речі, якщо такі хто мав, і виходили, не знаючи, що їх ведуть на смерть. Вивівши з тюремних камер, їх або на коридорах в’язниць, або в окремих приміщеннях зв’язували. Опісля по одному чи по кілька виводили на подвір’я, де вже гуділи мотори вантажних автомашин»[68].

Процедура розстрілу
Дійство розстрілу було не менш жахливим. Під гук моторів в’язнів одного за одним розстрілювали. Якщо однієї кулі не вистачало, жертву добивали другою чи третьою. Коли жертва падала на землю і ще виявляла ознаки життя, кат розтрощував їй череп сильним ударом по голові. Вбиті жертви, що ще стікали кров’ю, одну за одною кидали на автомашину»[69].
Для економії розстріл проводили з дрібнокаліберної зброї. Різновидів смертельного пострілу було два. Стріляли або в потилицю, з таким розрахунком, щоб куля пробила малий мозок, або пускали кулю в шию, щоб та пробила продовгуватий мозок. У обох випадках наступала смерть.
Факти таких способів розстрілу засвідчили члени міжнародної судово-медичної комісії, обстеживши у 1943 році трупи з вінницьких могил. «Всі трупи мали вогнепальні рани, здебільшого в потилицю з револьвера калібру 5,6 мм. Всі кулі, без винятку, були олов’яні, без оболонок. В більшості випадків на краях рани можна знайти ознаки пострілу з близької відстані або в упор. Переважно кулі застрягали в голові. У багатьох убитих є дві і навіть три вогнепальні рани»[70].
«Постріли здійснювалися у в’язнів задню частину їх шиї, коли вони, очевидно, мали стояти навколішки з низько нахиленою додолу головою»[71].
Про виконання смертного вироку складався коротенький стандартний документ:
«Сов. секретно
Выписка из акта
Постановлением Тройки УКВД по Винницкой области от 20 октября 1937 г. О расстреле Крука Григория Платоновича приведено в исполнение 25 октября 1937 г. в 24 часа.
Нач. 8 отд.УГБ ВОУ НКВД
Сержант Госбезопасности Перепеляк
г. Винница УССР»[72].

Закінчення земного шляху
Покійників ховали у прямому розумінні цього слова, щоб приховати докази своїх злочинів проти людства. Для таємних захоронень у Вінниці було виділено три спеціальні заборонені зони, обгороджені високими парканами: у фруктовому саду, що біля Літинського шляху поряд з вулицею Підлісною; на старому цвинтарі; в парку культури і відпочинку ім. М.Горького. Тут в’язні викопували могили розмірами 2,5-3 на 4-5 метрів і глибиною 3-3,8 метра. За свідченнями очевидців, у ці зони уночі, як правило, між 23-ю і 4-ю годинами приїжджали 2-3 криті брезентом вантажні автомашини з вимкненими фарами. Закидавши дно ями трупами, енкавеесівці скидали туди їхній одяг, заливали вапном і накидали новий шар трупів[73].

Становище родичів репресованих
Коли ведемо мову про число репресованих, ми можемо його одразу ж збільшувати утричі. Адже репресії у різні способи поширювалися й на рідних жертви. Щоб якось вберегтися від біди, люди відмовлялися від природних проявів людської солідарності. Вони припиняли спілкування з членами сімей «ворогів народу», переходили на інший бік вулиці, щоб не вітатися, щоб завтра їх самих не забрали.
Сім’ю репресованого виселяли з квартири, майно конфісковували. У звільнені в такий спосіб житла поселяли працівників органів, наклепників, донощиків.
Накази московських бонз передбачали ув’язнення дружин репресованих не менше ніж на 5 – 8 років. Дітей старших 15 років передбачалося відправляти у виправні колонії, а молодших – до дитячих будинків наркомату освіти[74]. Таким чином, радянському терору підлягала вся сім’я арештованого.
У хід йшли і репресії проти рідних. Дружинам пропонували розлучитися з арештованими чоловіками, в іншому разі погрожували арештом як дружинам контрреволюціонерів. Якщо вони все-таки відмовлялися розлучитися, їх звільняли з роботи[75]. Окремим вдавалося рятуватися від арештів. Для цього переселялися з рідних міст «на стройки социалізма», де наймалися на роботу, селилися у батьків у селах і т.ін. Їхнє життя перетворювалося у безперервні поневіряння у пошуках заробітку для себе, для старих батьків та малих дітей.
Водночас вони жили і душевних муках, як, наприклад, Софія Яковенко: «Та де ж правда і справедливість, невже так і поросте мохом і ніколи не розкриється мерзотна справжність ворогів, які своєю підлістю загубили тисячі невинних людей? – Вигукувала дружина у листі до респресованого чоловіка, що перебував у радянському концтаборі. – Мерзотники живуть вільно, крадуть радянські рублі, будують будинки, носять прекрасні костюми і їх нічого не зачіпає, от це і боляче, це й прикро…Хіба моє горе виліковне? Хіба вода може вилікувати горе? Вона, звичайно, може вилікувати, якщо піти і втопитися, але ж це жахливо, я цього боюсь. І разом з тим ця думка, …що треба щось вдіяти для врятування ближнього, і я знаю, що я безсила»[76].
Чи не прояв це пекельних мук – усвідомлювати всю несправедливість навколо тебе, стосовно тебе, і не мати ніякої можливості щось змінити.

Транспортування в’язнів
Саме транспортування, але не перевезення більше підходить для заголовка. Адже саме це слово підкреслює ставлення радянської влади до арештованих і несправедливо засуджених. Під час слідства в’язнів транспортували вантажним автомобілем у різний спосіб. Їх могли укладати лежачи на дно кузова, потім накривати брезентом і під вартою чотирьох наглядачів переміщувати до потрібного місця[77]. Могли використовувати й спеціально обладнану вантажівку – «чорний ворон». Її кузов становив собою дерев’яну коробку висотою в 1,5 м. По довжині її пронизував вузький коридор. На обидва боки коридору виходило по 6 дверцят від комірок. Щоб поміститися у комірку, в’язень мусив повернутися обличчям до коридору і задом втиснути себе у комірчину. В’язнів великої комплекції енкаведисти втискували у комірчини за допомогою рук і ніг. Кожна комірка зачинялася на замок, а потім зачинялася і вся конструкція[78].
Етапування в’язнів здійснювалося залізничним транспортом. З вінницької до пересильної одеської в’язниці їх транспортували товарними вагонами, розрахованими на перевезення 16 тонн. У кожний такий вагон поміщували по 40 – 50 в’язнів і замикали двері. Усі сиділи на підлозі, без світла, без туалету. У кращому становищі були ті, кому діставалося місце біля стінки вагону. На неї можна було опертися і дещо розслабившись, поспати. У гіршому становищі були ті, що сиділи в центрі.
Для транспортування в’язнів у концтабори ГУЛАГу використовували такі ж вагони. З тією лише різницею, що на всю ширину вагона з обох боків були зроблені двоповерхові нари. Вільним залишався лише прохід перед дверима вагону, шириною 2,5 – 3 метри. У одному з кутків цього проходу, біля дверей, у підлозі було просвердлено дірку і вставлено лійку з дерева. Таким був туалет. Він ніколи не промивався і не закривався.
На одних нарах поміщувалося 7-8 чоловік, за умови, що усі лягали спати на один бік. Тому поверталися на інший бік лише за командою. Решта сиділи чи лежали у проході.
Влітку у вагоні було дуже задушно від спеки, людського поту, смороду з «туалету». Адже вагон був переповнений, зачинений, без вікон, із залізним дахом, без будь-якої вентиляції, за виключенням щілин між дошками та біля дверей. Через деякі щілини можна було розглядати придорожні краєвиди. Найширші були щілини під дахом, вони відкривалися для провітрювання при перевезенні тварин та зерна. З часом в’язні були позбавлені і цієї єдиної розваги під час подорожі. Над усіма отворами для провітрювання були встановлені козирки. Влітку усі в’язні сиділи напівголими. Взимку ж у вагонах було нестерпно холодно. Вагонні нари, збиті з грубих дощок були абсолютно голими, на них не було навіть тюремних матраців з соломи та стружок. Це робилося з метою не допускати розмноження паразитів. Проте дезінфекція вагонів не здійснювалася. Влітку людей заїдали воші. Вони швидко множилися і роз’їдали рани на тілі. Навіть якщо люди від спеки сиділи у зачинених вагонах роздягнутими, воші вилазили з вузликів брудної білизни, «лазили по нарах, стінах і всюди, де лежали чи сиділи ув’язнені»[79].
При транспортуванні у потягах харчування було ще гіршим і нерегулярним. Вранці у вагон на 40 – 50 чоловік давали відро води, декілька буханок хліба і декілька сушених солоних рибин. Щоб людей менше мучила спрага, потрібно було спочатку з’їдати хліб з шматочком солоної риби і лише через півгодини по тому випивати воду. Проте в’язням ніхто нічого не пояснював.
Під час зупинок у великих містах в’язням могли з місцевої в’язниці привезти відомий тюремний холодний суп. Таке траплялося доволі рідко, наприклад, на дев’ятий день подорожі. Проте в етапованих не було з собою ні мисок, ні ложок, ні кухлів. Тоді окремим, хто мав цупкі картузи суп наливали у головні убори, інші чекали черги, щоб випити свою порцію з тюремного кухля. Але найчастіше в’язнів мордували голодом. Їжу і навіть воду могли не видавати по кілька діб[80].
На зупинках боки вагонів простукували дерев’яними молотками. Так виявляли проломи у дошках, через які в’язні могли б утекти. За днища вагонів конвоїри не турбувалися. Адже під вагонами ставили «хитрий пристрій з гострими металевими лапами, що називався «культиватором»[81] і прохромляв наскрізь все, що потрапляло між рейки.
В’язнів позбавляли можливості задовольнити природне прагнення з’ясувати, де вони знаходяться. На всьому шляху етапування на всіх станціях були відсутні будь-які вивіски написи, що допомогли б зорієнтуватися. Коли ж в’язнів з якоїсь причини вели колоною від потягу до станції, то охоронці йшли так щільно, що не було ніякої можливості про щось запитати у станційних робітників, що траплялися поруч. Охорона ж ніколи не відповідала на запитання в’язнів.
Під час етапування до Сибіру на одній зі станцій «ми сказали якомусь «начальнику», що у вагоні двоє хворих, котрі потребують медичної допомоги. Той відповів, що медперсоналу у потязі немає, ось коли буде зупинка у великому місті, тоді прийде лікар і надасть допомогу. Ми запротестували, адже допомога була потрібна цим людям негайно. «Начальник» відповів: «Я сказал всьо»[82].
На прохання в’язнів до адміністрації транспорту дати у вагон яку-небудь книгу чи газету вони навіть не хотіли відповідати[83].
При пересадках, передачі в’язнів з рук одних конвоїрів іншим в’язнів серед зими клали на сніг горілиць, руки примушували тримати схрещеними на грудях, категорично заборонялося рухатися. Влітку в’язнів примушували годинами сидіти на сонці, восени і взимку могли довгими годинами тримати під дощем і снігом на лютому морозі.

САНІТАРІЯ у тюремних потягах
На великих станціях потяги ставили на запасну колію, подалі від станції, де поблизу уже не було ні будівель, ні людей. Місце оточували кільцем енкаведистів. Охорона почергово відчиняла вагони, наказувала ув’язненим виходити і сідати на узбіччі на відстані 25 кроків від вагонів. Тоді охорона відчиняла двері вагонів з протилежного боку і забирала хворих. Їх викидали у кузови вантажівок що під’їздили до вагонів. Потім викидали померлих. Їх зносили на декілька куп вздовж залізничного полотна, накривали брезентом і так залишали.
Потім у вагонах влаштовували чистку туалетів. Для цього призначали двох в’язнів з кожного вагону. Приблизно один раз на два-три тижні етапованим влаштовували «баню».
Як це відбувалося, розповідає Іван Козяр. О 10-ій годині ранку потяг зупинився на одній з великих станцій. Без будь-яких пояснень людям наказали вийти з вагонів і сісти біля колії. Прийшов озброєний конвой. В’язнів шикували в колони по 300 – 350 чоловік і відводили на станцію до одноповерхового будинку. Приміщення, куди завели етапованих, було абсолютно порожнім. Пролунала команда «Бистро раздєвацца і пєрєхадіть в друґоє памєщєніє». У надзвичайній тисняві в’язні почали роздягатися турбуючись за свій одяг. (Це були недаремні турботи, адже в умовах сибірських концтаборів, куди їх везли, залишитися без одягу влітку означало бути з’їденим мошкарою та комарами, а взимку – загинути від холоду.)
Іван Козяр вирішив діяти. «Я швидко роздягнувся, запам’ятавши місце, де залишив одяг і взуття, й швидко зайшов у інше приміщення, воно було таким самим, як і попереднє, але з цементною підлогою. Довкола біля стін стояли вузькі залізні корита з водою і коробочки зі шматочками сірого прального мила». Нарешті в’язню стало зрозуміло, навіщо їх привели сюди: помитися! «Це вперше за 18 днів після херсонської тюрми. За цей час не було можливості навіть промити очі від поту, оскільки води не вистачало навіть, щоб напитися.
Я швидко підійшов до корита і, скориставшись тим, що інші затримувалися з роздяганням, швидко помився, плеснув на тіло холодною водою, освіжився і постарався так само швидко повернутися, щоб знайти на підлозі свій одяг та взуття. Це було не такою легкою справою, однак я впорався…» Через 15 – 20 хвилин пролунала команда припинити миття й одягання та негайно виходити на вулицю. Там уже чекала нова колона.
«Треба було бачити, що чинилося під час одягання людей, коли вся колона стала шукати під ногами одяг та взуття. Багато хто, звичайно, знайшов свій одяг, інші ж вдягали, що попало, деякі вийшли шикуватися в колону напівголими; тоді декілька робітників з обслуги приміщення зібрали з підлоги одяг та взуття, які залишилися, й викинули перед колоною»[84].
Так в’язнів транспортували. «Без їжі, книг чи газет, у темному вагоні, нестрижені, неголені, немиті, завошивлені, без білизни, зі смердючим нужником, у надзвичайній тісняві й задусі», ув’язнені їхали тижнями, не знаючи, куди їх везуть[85].
Але найжахливішим було транспортування в’язнів баржами. Вінницький в’язень ГУЛАГу О.Трачук розповідає: «Нами завантажили чорне чудовисько-баржу, тюрму на плаву. Вона, як виявилося, була страшнішою від усіх попередніх казематів. Скупчені як оселедці в діжці, ми задихалися в трюмі. Протягом двох тижнів ми, лежали валетом на боку, пригортали смердючі ноги людей із сусіднього валетного ряду, щоб хоч трішечки поспати на вологій брудній підлозі. Баланди не давали, був сухий пайок: хліб і цукор»[86].
За таких умов люди, які були «засуджені», мовою юристів «без складу злочину» сприймали ситуацію однозначно: вони покарані не за злочин, вони приречені на фізичне знищення.

Життя у концтаборах «Тут не життя, жити так означає бути твариною»
Пересильні табори
З етапу в’язні потрапляли до т.зв. пересильних таборів – транзитних пересильних пунктів. Туди постійно надходили потяги з різноманітних областей СРСР. Через кілька днів в’язнів формували у колони і відправляли у робочі табори, доправляючи їх туди потягами чи пішим ходом.
Окремі з таких таборів були неймовірних розмірів. Наприклад, Маріїнський пересильний табір Сиблагу складався з такого числа землянок, що справляв враження цілого підземного міста, оточеного високою стіною.
Якщо у в’язницях, потягах, робочих таборах у житлових приміщеннях ще підтримувався якийсь порядок, то справжнім жахом можна вважати пересильні табори. У землянках не було ніяких нар, люди спали безпосередньо на долівці. На нерівній земляній підлозі було повно всілякої гидоти та сміття. Очевидно, що тут не підмітали і не прибирали роками. У деяких місцях прогнив і провалився дах. У ці діри скидали сміття з поверхні. У землянках не було жодного освітлення. Світло потрапляло тільки крізь вузькі щілинки віконечок під самою стелею, де дах сполучався з земляною поверхнею.
Вологість і сморід у цих приміщеннях були нестерпні. Проте в’язні мирилися з усім цим, оскільки знали, що у пересильному пункті вони перебувають тимчасово. Такі пункти не мали ніякого медичного персоналу та ліків. Вони були справжніми осередками різноманітних заразних хвороб. Якщо адміністрація когось визнавала хворим, то того відправляли у медпункти, які могли знаходитися за десятки кілометрів.

Поселення в’язнів у таборах
Державне управління таборів (російське скорочення: ГУЛАГ) мало густу систему таборів по всьому Сибіру, Алтайському краї, Півночі європейської частини СРСР. Ряд таборів були стаціонарними. Такі знаходилися біля великих підприємств. Проте більша частина таборів створювалася заново. Рубання лісу, прокладання доріг, будівництво підприємств для переробки деревини вимагали розміщення робочої сили поблизу місця робіт. Ця обставина й зумовлювала переміщення таборів.
Створення нового табору відбувалося просто й дешево. Людей приводили в чисте поле чи ліс, виділяли частину людей для побудови житла. Інша частина одразу ж відправлялася на виконання тих робіт, заради яких створювався табір. Табір з моменту свого заснування мусив виконувати план, інакше не отримував би хліба і був би звинувачений у саботажі.
Табори виглядали як гігантські обори, обнесені колючим дротом у кілька рядів та високими вежами. Всередині довжелезні бараки, а в них – кількаярусні нари.
Бараки, приміщення для проживання в’язнів, зводили з колод, якщо табір будували у лісі. У безлісих місцевостях копали землянки. Вони мали приблизно 2 метри завглибшки і до 5 метрів завширшки. Довжина цих споруд була різною. Могла досягати і 40 метрів. Дах над цими житловими ямами робили врівень із землею з «горбиля» – з бокових обрізків колод, що з одного боку були рівними, а з іншого мали природну, округлу, горбату форму. Згори на дах насипали землю.
Ніяких ліжок та постільної білизни не передбачалося. Люди приносили з роботи суху траву, солому, листя і тим застеляли свої місця для нічлігу. З часом в’язні споруджували собі двоповерхові нари з тих самих обрізків дощок – горбиля. У стінах, одязі, у нарах ховалися мільйони вошей та клопів які нестерпно кусали смертельно втомлених людей. Ці рукотворні печери по-печерному й обігрівалися. Посередині приміщення або в кутку барака викладалося з каменів вогнище. Зверху на нього клали залізну або чавунну плиту, приладнували трубу. Половина диму йшла у трубу – половина на приміщення. Під нею горіли дрова, над нею зеки сушили свій одяг.
Вентиляція у бараках була відсутня. Влітку провітрювання здійснювалося через постійно відчинені двері. Взимку барак наповнювався випарами людських тіл. На тонких стінах бараків конденсувалася пара і вони покривалися товстим шаром льоду. Зі стелі постійно капотіла вода. Земляна підлога була настільки волога, що її важко було навіть підмести.
Якщо поблизу табору знаходилася електролінія, то бараки освітлювалися електрикою. Проте це траплялося дуже рідко. У переважній більшості випадків бараки та землянки освітлювали гасовими лампами, проте частіше це були примітивні каганці: «порожні залізні банки або прогнилі черепки, куди наливалася якась чорна рідина і вставлявся примітивний ґніт»[87].
Для туалету у дворі табору копали глибоку яму. Поверх кидали дві жердини, на які можна було присісти. На такій споруді зеку треба було виявляти особливу обережність і спритність, щоб не упасти в яму.

Як поводило себе керівництво з в’язнями
Начальство таборів дивилося на в’язнів як на рабів, на нову партію робочої сили. Приїхавши у пересильний табір начальство трудових таборів поводилося «як той циган, що на ярмарку кожному коневі заглядає в зуби. Уповноважені по набору рабської сили із різних таборів приймали нас, невільників: роздягали догола, мацали м’язи, заглядали до рота і ставили свій штемпель на формулярі – «годєн»[88].
Влада ж чітко ділила в’язнів на політичних – «ворогів народу» і кримінальних. Абсолютна більшість табірних начальників вважала своїм обов’язком принижувати гідність політичних. До них зверталися на зразок «контрреволюційна сволото».
Життя «політичних» було особливо складним. Насамперед вони страждали через тиск адміністрації. Так, начальник «колони № 7» Алтлагу виголосив промову такого змісту: «Я вимагаю високої продуктивності праці, виконання та перевиконання норм. Цим ви можете спокутувати свою провину перед совєтською країною. Якщо ви не будете виконувати норм, я вас тут згною і ви ніколи не будете на волі. Тут у таборі 98% є політичних злочинців, а ці люди є поза законом, тому з вами можна робити, що хочеш, і не бути за це покараним. Совєтська влада засудила вас на тюрми і концтабори, а коли ви відпрацюєте свій строк покарання, то ще довгі роки будете безправними… З вами політичними злочинцями, можна розправитися як із комарами та мошкарою у лісі – отруйним димом, і я, начальник колони, буду відповідати так само, як за комарів і за мошкару. Ха-ха-ха! (він аж захлинався від сміху, кашляв і тримався за живіт)… політичні комарі й мошкара…ха-ха-ха!»[89]
Постійне недоїдання швидко виснажувало в’язнів, відсутність медичного обслуговування, висока смертність на виробництві через відсутність охорони праці призводило до надзвичайно високої смертності. Але це не спонукало гулагівське керівництво визначити об’єктивні норми виробітку. Воно знало, що на місце померлих енкаведисти пришлють нові «трудові резерви». У розмовах охорони, бригадирів і начальства можна було почути: «Сиблаг» большой, пришлют пополнение!»

Типовим прикладом зневаги до людської гідності в’язня можна вважати поведінку начальника табору стосовно І.Козяра. Іван став першим, до кого у новосформований табір прийшла посилка з дому. На прийом прийшов особисто начальник.
«Мене викликали ввечері після роботи до канцелярії. Там на столі стояла невелика коробка, обшита сірим полотном. Не стільки мені дорогою була посилка, як те, що вона була старанно зібрана руками та серцем моєї дорогої дружини, звичайно, в присутності моїх маленьких дорогих дітей… Я чекав декілька хвилин. Нарешті зайшов начальник табору Ліхачов і начальник сторожової охорони. В руках у начальника табору був молоток та велика викрутка. Він взяв посилку в руки, на яку я дивився з надзвичайною любов’ю, викруткою розірвав обшивку та кинув на підлогу, потім спробував викруткою розламати дерев’яну коробку, однак вона була дуже міцна. Тоді він поклав коробку на підлогу і, оскаженівши, побив її молотком на тріски (вони потрапили в продукти, які лежали в коробці). Не кажучи ні слова, начальник розламав інші частини коробки, вийняв мішечок із цукром; цукор був не грудками, а пісок. Викруткою він розірвав мішечок і висипав цукор на стіл. Потім взяв залізну банку зі смальцем, викруткою та молотком відкрив дно і декілька разів брудною викруткою проткнув смалець. Інші продукти (пряники, яблука, цибуля, часник) були побиті молотком і проткнуті дрібними трісками. Начальник висипав усе це з побитої коробки на підлогу, коробку вдарив ногою, і вона полетіла під стіну, взяв одне яблуко та головку часнику і додав: «Так, добрі посилки посилають з України», взяв молоток та викрутку і пішов. Начальнику сторожової охорони я дав яблуко, і він теж пішов. Якась людина, що сиділа в канцелярії, наказала мені негайно все забрати і почистити місце» (Козяр371)

Типи в’язнів.
За спостереженнями Івана Козяра, всі репресовані не відчували себе в’язнями – вони відчували себе рабами. За висновками Олексія Трачука, в’язні досягали внутрішнього спокою, коли усвідомлювали себе жертвами фашистських злочинців, що опанували державним і партійним апаратом.
Спочатку в’язні жили дружно. Серед них були артисти, літератори, педагоги, лікарі, інженери, директори заводів, керівники заповідників, старі більшовики-каторжани, які боролися з царизмом. Інтелектуали, творчі люди мали потребу в обміні інформацією. Як наслідок майже кожного дня влаштовувалися доповіді на різні теми. Стиха, оскільки голосна розмова не дозволялася, в’язні виголошували доповіді з літератури, мистецтва, науки, ділилися спогадами, пригадували прочитані книги, читали напам’ять вірші і поеми, розкривали сутність та перспективи своїх наукових пошуків, розповідали про мальовничу природу різних країв, про спостереження за життям та поведінкою різних тварин і птахів.
Проте поступово голод і невільницька туга робили свою справу. Адже немає у світі важчого горя, ніж кара ні за що. Люди поступово замикалися у собі. «У кожного почали випирати негативні риси характеру. Нервозність, роздратування все більше і більше полонили нас. Ми стали схожі на голодних пацюків, яких позбавили волі, загнали під скляний ковпак, де вони готові загризти один одного»[90].
Та найбільше труїли життя «стукачі й провокатори». Одні ними ставали під тиском енкавеесівців зі страху за себе, за рідних, інші ставали на шлях зради загальнолюдських ідеалів через тваринний егоїзм, треті з ідейних комуністичних міркувань. Ось як характеризував морально-психологічну атмосферу в середовищі політичних в’язнів О.Трачук: «Серед нас більшість комуністів. Усі ми вже пересіяні через решето смерті, пережили тяжкі муки та страждання в різних тюрмах. Здавалося, ми повинні б уже прозріти, а одна на всіх біда мала б нас згуртувати, здружити. Та, на жаль, спільної мови поміж нас не було. Нас роз’єднував страх. Один одного боявся, кривив душею, говорив одне, а думав інше. Від цього лицемірства нестерпно нило серце, тліла душа. В нашій дерев’яній запломбованій коробці, неначе хробаки в гноївці, кишіли стукачі та провокатори, яких ми вже навчились розпізнавати. Саме ця погань і отруювала наші душі»[91].
Як наслідок навіть шукаючи причин нещадного і безглуздого режиму терору, досвідчені партійні і державні функціонери звинувачували у підступності, неспроможності, невігластві і т.д. представників нижніх ешелонів влади, другорядних осіб, виконавців, кар’єристів, свідомих злочинців, але не ті кола і тих осіб, які в СРСР творили політику. Якщо ж у середовищі в’язнів з’являвся такий, хто викривав бояузство, лицемірство, бридкість і нікчемність їхніх розумувань, на другий день, після доносу, такий зникав назавжди.
Зрештою, в’язні ділилися на кілька підгруп. «Частина з них затаїла злобу і ненависть до совєтів за терор та беззаконня, скоєне над ними, частина впала у депресію і не виявляла ніяких почуттів, ні злоби, ні ненависті, вони вже не відчувають себе людьми, взагалі, у них вже нема майбутнього. І дуже незначна частина ще була спроможна протистояти зовнішнім обставинам, хоча були у стані рабів»[92].
Не меншу загрозу для політичних у таборах складали кримінальні злочинці. Останніх нацьковувала на «політичних» та ж адміністрація. Вона переконувала, що політичні – «враги народа», що всі біди у країні зумовлені їхніми діями. Їм наказували шпигувати за політичними і доповідати адміністрації чи політвідділу про всі контрреволюційні розмови між політичними.
Поки політичні йшли на роботу, кримінальні з потурання адміністрації крали речі, гроші, продукти, отримані політичними з дому. Спроби повернути своє наражалися на криваві бійки і розправи. Кримінальні завжди мали при собі холодну зброю. Якщо у політичних відбирали навіть шматочок пряжки, загострений об цементну підлогу для гоління, то у кримінальних не помічали й фінок.

Про «виховання працею» та стимули до праці
Після прибуття нової колони в’язнів до табору начальник особисто, як колись на невільницьких ринках, обмацував м’язи кожного і визначав, хто піде працювати на лісоповал, хто – на вантаження колод на платформи, хто – на будівництво шляхів. Самих немічних і старих призначав варити суп, різати на пайки хліб, підмітати у бараках.
З числа кваліфікованих зеків, наприклад інженерів-будівельників начальник табору призначав «производітєля работ» –«прораба», українською «виконавця робіт» – «виконроба». Далі начальник оголошував, що з цього моменту його робота закінчується. Надалі він буде лише вимагати, контролювати і звітувати. Керівництво роботою зеків здійснюватиме призначений інженер-виконроб. Якщо ж він погано справлятиметься зі своїми обов’язками, то начальник відправить його на найважчу і найнебезпечнішу ділянку роботи.
Засоби стимулювання до праці були простими. Перший стимул: розстріл за невиконання норми. Так, при будівництві Норильського металургійного комбінату, якщо зек не міг виконати норми регулярно, то політвідділ відкривав проти нього кримінальну справу за саботаж. Щотижня там вивішували довжелезні списки в’язнів, розстріляних «за невиконання норм виробітку»[93].
Другим стимулом була видача хлібної пайки. Головною складовою раціону в’язня був хліб. Тому саме на ньому було побудована схема стимулювання ув’язненого до праці. Хліб видавали у суворій пропорції до виконаної норми. Якщо в’язень виконував норму на 100%, то наступного дня він отримував 100% пайки. Якщо ж норма виконувалася на 90, 75, 50%, відповідно в’язень отримував і хліба. У разі перевиконання норми, до вечірнього супу додавали ложку вівсяної каші[94].

Умови праці
Офіційно робочий день зеків тривав 10 годин. За вимогою крайового управління таборів він міг бути продовжений до 12 годин. Насправді ж він розпочинався ще до світанку і тривав до пізньої ночі. Жодні атмосферні опади або низька температура взимку не були підставою для припинення роботи. До місця роботи потрібно було діставатися пішки, несучи з собою весь необхідний інструмент. Відстань до роботи була різною: від 1 до 8 км. У сніжні сибірські зими дорога перетворювалася для в’язнів у справжнє випробування. Табори лісозаготівельників знаходилися серед лісу. Тому, вийшовши за ворота табору бригади занурювалися в хащі та глибокий сніг. Щоб полегшити рух у глибокому снігу, бригади, що складалися з 25 чоловік, йшли по одній людині в ряд. Передній зек боровся з глибоким снігом, полегшуючи рух для решти. Пройшовши 200 – 250 м він втомлювався і йому на зміну приходив другий у ланцюжку, за ним третій і так далі, аж поки бригада не діставалася місця розробки.
Робота заготівельників деревини була найважчою і найнебезпечнішою. На кожні дві людини видавали одну ручну пилку довжиною два метри та дві сокири. Пилки були довгими тому що потрібно було зрізати дерева від 0,30 – 0,32 до 1 – 1,5 м у діаметрі. В основному заготовляли сосну. Спилювання товстих сосен було дуже нелегкою справою, тим більше, що інструмент постійно залипав сосновою смолою. Час від часу пилки було потрібно промивати керосином, але його видавали дуже рідко.
Зрізані дерева падали в глибокий сніг і потопали в ньому. Брьохаючись у ньому, зеки мали на поваленому дереві обрубати гілки врівень зі стовбуром, а після цього розпиляти його на поліна стандартної довжини (4 – 5 м) Насамкінець гілки мали витягнути зі снігу скласти на купи і спалити.
Робота лісорубів-в’язнів була дуже небезпечною. Глибокий сніг, яким ледве можна було рухатися, не дозволяв людині утікти від дерева, що падало в непередбачувану сторону. Тому загибель і важке каліцтво на лісоповалі були звичними подіями.
Робота бригад які прокладали дороги була різноманітнішою. На запланованій трасі вони спочатку мали вирізати дерева викорчувати пні, вирівняти пагорби, засипати видолинки. Якщо трасу перетинала річка чи струмок, вони будували мости. Ці бригади не мали ніякої техніки. Їхніми інструментами були сокири, пилки, одноколісні тачки, лопати.
Найбільш небезпечною справою було корчування сосен, які мали міцний і глибокий центральний корінь. Щоб прокласти трасу на ній не можна було залишати пеньків. Оскільки ніякої техніки не застосовували, то доводилося навколо дерева копати яму й підрубувати бокові корені. У якийсь момент дерево, тримаючись лише на центральному корені, починало падати. Воно обривало деякі не обрубані корені і вивертало пеньок на поверхню. Тоді його можна було відрізати від стовбура і відтягти з траси.
Корчування дерева біля метра в діаметрі найчастіше закінчувалося жертвами або каліцтвами. Навколо пня дерева доводилося копати яму завширшки 2,5 – 3 метри. У глибину доводилося копати 1,5 – 2 метри, обрізаючи та обрубуючи бокові корені. Часто дерева починали падати не у той час коли і не у той бік, куди передбачалося. Тому захоплені зненацька лісоруби не встигали вискочити з ями. Нерідко дерева падали на тих, хто корчував своє дерево поряд. І хоч їх криками попереджали, але далеко не завжди вони встигали зорієнтуватися та вискочити зі своєї глибокої ями.
Однією з причин високої смертності та нещасних випадків були конвоїри. Щоб тримати усіх зеків у полі зору, вони вимагали, щоб їх ставили корчувати дерева, що росли поруч. Хоча це якраз суперечило елементарній техніці безпеки.
Для стягування на вантажні майданчики зрубаних і обчищених від гілок стовбурів іноді використовували коней, ще рідше – трактори. Найчастіше в’язні вручну котили колоди на вантажні майданчики і завантажували їх на транспортні платформи.

Медична допомога й охорона праці
Харчування зіпсованою їжею призводило до частих випадків захворювання на дизентерію, не кажучи вже про інші хвороби шлунково-кишечного тракту. Відсутність вітамінів викликала цингу. Хвороба у прямому розумінні слова руйнувала організм людини. «Кров текла з ясен, випадали зуби; з’явилися чорні плями на тілі. Ниючий біль у ногах, у суглобах, смертельна млявість»[95]. Не обминала в’язнів і куряча сліпота, причиною якої була недостача в організмі вітаміну А.
Проте медична допомога й обслуговування у ГУЛАГу практично були відсутні. Наприклад, при управлінні Сиблагу НКВС функціонував госпіталь на 35 – 40 ліжок. Госпіталь постійно відчував недостачу лікарів та іншого медичного персоналу. Абсолютно недостатнім було постачання медикаментами та перев’язочними матеріалами. «Такий госпіталь для потреб такої маси ув’язнених, які перебували в Сиблагу, – це навіть менше краплини в морі»[96].
Незважаючи на надзвичайно високий рівень смертності і травматизму у трудових таборах були відсутні медичні працівники. Табори не забезпечувалися ніякими медикаментами та перев’язочними матеріалами, щоб принаймні ув’язнені могли надати першу допомогу один одному. Не було і термометрів, щоб зміряти температуру хворих і хоча б на день звільнити їх від роботи.
Якщо траплялося поранення, зеки перев’язували рани один одному ганчірками, які вони запасали на такі випадки заздалегідь. Якщо ж людина діставала важке поранення, його залишали лежати біля охоронця, доки не прийде кінний віз або сани. Якщо ж роботи провадилися у місцях недоступних для кінного транспорту, то важкопоранені мусили чекати кінця роботи. Повертаючись до табору в’язні несли покаліченого на своїх плечах, принаймні до місця, де його можна було повантажити на сани чи на воза.
Важкохворих чи покалічених відправляли тими ж возом чи саньми до найближчого великого населеного пункту, де був лікар. Як правило це була далека дорога у багато десятків чи й сотень кілометрів, тому більшість хворих чи скалічених помирали у дорозі. Довезеним живими надавали медичну допомогу і перевозили до найближчого табору, де хворий чи поранений, перебуваючи під вартою, або виздоровлював, або помирав.
Зеків з легкими пораненнями чи простудою, після огляду начальника табору на 2-3 дні звільняли від роботи в лісі. Проте лежати не дозволяли. Вони заточували пилки й сокири, працювали на кухні, включаючи й заготівлю дров,копали ями за табором для загиблих на роботі чи померлих від хвороб.
Влітку померлих закопували в землю негайно, взимку замерзлі трупи декілька днів валялися у сараї за табором. Ями для трупів копали у лісі, куди і скидали усіх накопичених небіжчиків. Яму засипали землею і зрівнювали з поверхнею.
Табірне керівництво рідних про смерть в’язня не повідомляло. Якщо, знаючи адресу родичів небіжчика, це намагався зробити хтось із зеків, такого позбавляли права листування з родиною і карали за порушення «положення о лагерях» або за «дискредитацію совєтской власти»[97].

Харчування в’язнів ГУЛАГу
Харчування в’язнів у пересильних пунктах було весь час однаковим: «вранці окріп з хлібом, в обід червоний кислий суп (щі) з води, квашеної капусти та буряку, але без жодної краплі жиру, риби чи м’яса»[98]. Перед відправкою у табори ГУЛАГу дуже ослаблені етапи не довше одного місяця могли ставити на посилений пайок: баланда з риб’ячим жиром та хвойний настій[99].
Харчування у трудових таборах майже не відрізнялося. О 6-ій ранку звучав сигнал до підйому. Черговий з охоронців табору бив молотком у залізну рейку. Ранкове умивання не передбачалося. Всі йшли до кухні за пайкою хліба, яка видавалася відповідно до виконання норми за попередній день, та порцією супу. Хліб видавався на цілий день. Хто із зеків міг встояти проти голоду, той з’їдав половину хліба та суп. В обід їжа не видавалася, проте влаштовувалася годинна перерва. Тоді й можна було з’їсти другу частину хлібної пайки, щоб трохи втамувати страшний голод. Більшість ув’язнених не могли встояти і з’їдали хліб ще вранці. Цілий день вони залишалися голодними. Ввечері видавався той же самий суп, але без хліба.
Саме хліб був головною складовою раціону зека. Його випікали з суміші житнього та вівсяного борошна. У більшості випадків хліб був недопеченим, сирвим. Річ не в тому, що в Сибіру не вистачало дров. Причина полягала в тому, що радянський уряд встановлював дуже високі норми припіку хліба, тобто, доданої ваги випеченого хліба порівняно з вагою борошна. Уряд вимагав норми припіку у 42 – 48%. Як наслідок у тісто лили все більше води. І навіть якщо хлібина зверху уже пригорала, всередині вона все рівно залишалася недопеченою.
Звичайно у таборах ніхто ніколи не визначав наскільки встановлені норми праці відповідали людським можливостям та умовам їх виконання. Були табори у яких можна було виконати норму на 100%, але часто зеки працювали у таких умовах, коли виконання норми було об’єктивно неможливим.
Суп складався з води, кількох шматочків сухої картоплі та наполовину очищеного не подрібненого вівса. Неочищені зерна зеки вичавлювали зубами, а остюки випльовували. З боку це виглядало як масове плювання.
Іноді, дуже нерегулярно, в’язням видавали по кілька грудочок цукру. За роки перебування у таборі Іван Козяр запам’ятав лише кілька спроб урізноманітнити раціон в’язнів.
Так, якийсь час у суп почали додавати «якусь бавовняну олію». Вона була такою смердючою, що в’язні незважаючи на голодне життя, відмовлялися їсти суп і просили не додавати цієї олії. Начальник табору наполягав, що в’язні зобов’язані вживати цю олію, бо його прислало і призначило управління Сиблагу. З часом виявилося, що та олія непридатна для харчування, бо містить отруйні речовини. Її прислали помилково, а насправді вона призначена для технічних потреб.
Одного разу до табору привезли голови сарликів – парнокопитних степових тварин, що проживають у Монголії. Точніше близько 300 голів звалили біля насипу залізничної гілки за три кілометри від табору. Вислана з табору підвода привезла 25 голів. З них були вирізані язики, це були, власне, кістки обтягнуті шкірою з шерстю і рогами.
Начальство вирішило голови обшмалити, збити роги, почистити, помити а потім варити, поки всі тканини не відстануть від кісток. Отриманий відвар додавати до супу для в’язнів. Суп вийшов поживніший. Коли наступного дня знову послали за головами. Їх там залишилося біля 50. Решту порозносили хижі звірі та собаки.
Одного разу до табору привезли сухі галети. Це було навіть не випечене, а засушене тісто з борошна і води. В’язням було дозволено купити по одному кілограмові цих виробів з особистих грошей, що числилися на облікових картках в’язнів. Ці галети стали причиною смерті багатьох в’язнів. Повмирали ті, хто не міг стримати свого почуття голоду. З’ївши багато сухих галет, вони через деякий час захотіли пити. Напившись, вони відчули нестерпний біль у животах. Це розбухло засушене тісто. В’язні кричали від болю, качалися по долівці. Ніякої медичної допомоги в таборі не було, але якби й була, то не порятувала б людей від розриву шлунків[100].
Постійний голод приневолював каторжан до праці. З іншого боку почуття голоду притуплювало всілякі думки про суспільні справи. «Поруч з постійним бажанням хоча б крихту хліба кинути до рота, щоб трішечки затамувати нестерпні муки голоду, згасали думки про свободу, про дострокове звільнення. Все затьмарювалось єдиною потребою – їсти»[101].
Важко працюючи і не маючи можливості виконати норму в’язні не могли отримати повної пайки хліба і поступово виснажувалися. За 1,5 – 2 місяці сили їх покидали. Таких зеків називали доходягами. Існували й цілі табори доходяг.

Дні відпочинку
Офіційно дні відпочинку не передбачалися. Проте раз на місяць день відпочинку могло призначити крайове управління таборів, за умови, що табір виконує план на 100% та встановилася погана погода, яка не дозволяла повноцінно працювати.
У день відпочинку в’язні намагалися постригти волосся, у якому розплодилися воші, змінити чи хоча б намочити у воді і якось віджати натільну білизну, рушник, ганчірочки, які використовувалися для перев’язки подряпин та ран, яких робітники неминуче зазнавали на роботі; отримати хоч трішки теплої води, щоб омити тіло від поту та бруду. Потім вони намагалися зашити й полатати порваний на роботі одяг, випрати чи змінити онучі. Про ганчір’я для них Управління ГУЛАГу все-таки турбувалося.

Одяг та взуття для в’язнів.
В’язні працювали в одязі та взутті, у якому були заарештовані. Коли ж він зношувався чи наступала зима, за розпорядженням адміністрації табору, зекам видавали казенний одяг. Як правило, це був уже ношений одяг військовими або промисловими робітниками. Іноді видавали справжнє ганчір’я. На літо видавали сорочку й штани; на зиму для роботи у морози в 45-50° видавали ватні штани та ватну куртку (народна назва «куфайка»). Весь одяг був темно-сірого кольору.
Взуття для в’язнів було дуже простим – лапті. Спочатку в’язні замотували ноги онучами, потім одягали лапті, прив’язуючи їх до ніг тонкими мотузками, а потім обв’язували ноги до колін ще одними онучами.
Оскільки люди взимку важко працювали у глибокому снігу, одяг і онучі швидко намакали і від снігу, і від поту. Одяг на людях, що поверталися з роботи був замерзлий зверху і мокрий знизу. Проте ніяких сушилок у таборі не було. Якийсь одяг в’язні клали під голови, а якимось вкривалися. За ніч він частково просихав від тепла тіла. Вранці його знову одягали. Оскільки одяг завжди був вологим, він затухався і гнив прямо на людях[102].

Задоволення культурних потреб
Задоволення культурних потреб було зведене до мінімуму. У таборі не було ні книг, ні газет, ні журналів. Не було й мови про радіо. Гра в карти заборонялася. Для інших ігор: шахи, шашки, доміно не було ніякого приладдя. Єдине що дозволялося – писати листи. Але стосовно них існували дуже жорсткі обмеження. По-перше, далеко не всім дозволялося писати листи. Ця заборона була зафіксована у їхніх вироках. І це було ще однією тортурою для в’язнів радянського режиму.
Тим же, кому не заборонили листуватися, могли написати листа але не частіше одного разу на місяць. (Пізніше дозволили писати два листи на місяць.) Причому, політвідділ табору мав право позбавляти в’язня права на листування, якщо той не виконував виробничої норми чи «порушував дисципліну». Листи дозволялося писати лише сім’ї та близьким родичам. На знайомих та друзів дозвіл не поширювався.
Листи обов’язково проходили цензуру табірного політвідділу. Якщо лист містив інформацію, яка розкривала правду про життя в’язнів, лист знищувався. Вислови заносилися у особову справу в’язня. А його чекав карцер «в’язниця у в’язниці».
Отримання дозволу, написання, відправка листа в умовах табору перетворювалося у складну, довготривалу процедуру. Спершу в’язень мав повідомити свого бригадира про намір написати листа. Той звертався до канцелярії. Канцелярія перевіряла, чи не позбавив суд або трійка цього в’язня права на листування. Якщо все було добре канцелярія видавала бригадирові олівця та папір для написання листа, а також клапоть сірого або жовтого обгорткового паперу на виготовлення конверта.
Коли в’язень отримував письмове приладдя, він не поспішав вилити все пережите на папері. Він починав ретельно обдумувати, що він може написати, а що ні. Нарешті, він писав листа, декілька разів його перечитував, щоб переконатися, що лист пройде цензуру. Далі в’язень виготовляв конверт, намагаючись надати шматку виділеного паперу форму стандартного конверта. Виникала проблема склеїти конверт. Оскільки клею не видавали, в’язні навчилися виготовляти його самостійно. Для його приготування використовували ту ж саму вівсяну крупу, яку виварювали до стану однорідної рідкої маси. Для склеювання використовували й розжований хліб.
Написані листи в’язні відносили у канцелярію табору. Далі ні від них, ні від пошти нічого не залежало. Листи могли тижнями чи місяцями лежати у якомусь кутку, очікуючи цензури політвідділу. Лише після перлюстрації їх відвозили на пошту.
Політичний відділ пильно стежив за тим, щоб люди на свободі не могли дізнатися про стан справ у таборах. Наприклад в’язень повідомляв сім’ї, що останній етап до табору, який тривав 3-4 дні був особливо виснажливим. На це начальник політвідділу вилаяв в’язня «Хто тебе про це питає? Совєтський транспорт не є виснажливим, він благоустроєний». І далі: «Чому ти пишеш дружині, щоб вона прислала білизну, теплий одяг та продукти? Управління думає про те, щоб одягнути та нагодувати ув’язнених, а якщо вони не можуть витримати табірного режиму і нестачі харчів та одягу, хай вмирають. …Якого Бога ти преш в свою пропаганду, ніякий Бог тебе не помилує; ти написав не листа дружині, а агітаційний та пропагандистський лист, сповнений контрреволюції, бо ти і дістав строк за контрреволюційну діяльність і хочеш цим листом продовжити контрреволюційну агітацію серед вільних людей? Твій лист ми пошлемо не твоїй дружині, а в «трійку», яка тебе судила, там вони знають, що робити; а мені дане право залишити тебе без листування на два місяці і посадити тебе в карцер на 3 дні на голодний пайок»[103].
Все таки іноді люди знаходили способи передати нецензурованого листа рідним, чи хоча б коротку записку. Іноді прохали це зробити вільних людей, з якими траплялося контактувати на роботі. Іноді просто викидали листи з потягу з проханням переслати їх за вказаною адресою.

Табірна народна творчість
Часто в’язні робили пародії на відомі пісні. Наприклад, невідомі в’язні спародіювали популярну пісню І.Дунаєвського та В.Лєбєдєва-Кумача «Широка страна моя родная».
Широка страна моя родная,
Много в ней полей, лесов и рек,
Я другой такой страны не знаю,
Где несчастней был бы человек.
От Москвы до самых до окраин,
С южных гор до северных морей
Человек проходит под конвоем
По несчастной родине своей…[104]
Проявом народної творчості був і анекдот.
Очевидно, на мотив української пісні «Розпрягайте, хлопці, коні» виконувалися рядки:
На столі стоїть бутила,
А в бутилці – виноград.
Ленін був карманний злодій,
А Калінін – конокрад[105].
Користувалися популярністю й політичні анекдоти: «Питають вірменина: «Хороша ли советская власть?», а він поганою російською мовою відповідає: «Хороший советский власть, но очень длинный».
Іншого запитали, чи любить він совєтську владу. Той відповів: «Люблю, як свою жінку». «Тоді як ти любиш жінку?» Відповідь: «Я її трішки люблю, трішки боюся і трішки хочеться до іншої».(Козяр 339) «Яка різниця де ти живеш: у Сиблагу чи Совєтлагу, все одно за кордон не втечеш».
Відоме радянське гасло «Людина людині – друг, товариш і брат» табірні гострослови переінакшили відповідно до реалій сталінської дійсності: «Людина людині – ворог, зрадник і шкідник»[106].
Користувався популярністю такий політичний анекдот. Один селянин ніяк не міг второпати, що означає слово «темп». Тому зібрався і поїхав до Сталіна за роз’ясненням. Проте вождь ніяк не міг пояснити значення слова. Тоді він підвів селянина до вікна: «Дивись, он поїхав один автомобіль. Коли ж вони їхатимуть один за другим, це й буде темп». Повернувшись додому селянин пояснив значення терміну односельцям. Дивіться, он вулицею іде жебрак, а коли під кінець п’ятирічки вони підуть вулицею один за другим, це і буде темп. Або ж он повезли покійника, а коли наприкінці п’ятирічки їх повезуть одного за другим – це і буде темп.
Полюбилися в’язням й свої витлумачення радянських абревіатур та ключових слів. Так, СССР витлумачували: смерть Сталіна спасе (врятує) Росію; МТС – могила товариша Сталіна[107].

Чому не тікали
Під час конвоювання в’язнів від залізничної гілки до місця організації табору у в’язнів були можливості утекти, особливо уночі.
Всього лише один-два конвоїри з собакою супроводжувалив ув’язнених до місця робіт. Щоразу конвоїр попереджав бригаду, щоб ішли по два чоловіки в ряд, мовчки, без шуму, що крок вправо чи вліво вважатиметься втечею і він стрілятиме без попередження. Під час виконання робіт конвой та бригадир так розставляли людей, щоб вони були постійно на очах у конвоїра. В умовах лісоповалу це було зробити доволі важко і у в’язнів була можливість утекти.
Проте ніхто з в’язнів не наважувався на втечу. По-перше, за втечу з місць ув’язнення засуджували на 15, а з 1937 року на 20 років, як «за саботаж будівництва соціалізму». По-друге, кожен зек усвідомлював, що втікач довго не протримається з ряду причин. По-перше, він не міг розраховувати на підтримку місцевого населення. Це до жовтневого перевороту/революції у Сибіру побутував навіть звичай обходити населені пункти і збирати у металеву кружку по кілька копійок «на втечу для каторжанина». Радянська влада жорстоко карала за будь-яку спробу допомогти втікачеві їжею, одягом, притулком. У сибірських селах, містах і містечках було організовано цілу систему нагляду за допомогою місцевих комуністів і сексотів за мешканцями. Водночас кожен міліціонер чи енкаведист мав повноваження перевіряти документи у кожного незнайомця чи підозрілого, затримувати його й припроваджувати до органів місцевої влади для слідства.
В’язень-утікач розумів, що він ніде не влаштується на роботу без попередньої перевірки документів у НКВС, з’ясування його минулого, його батьків і родичів. Він усвідомлював, що у разі схоплення його чекає найжорстокіше покарання. Але навіть якщо йому вдасться якийсь час переховуватися, нових репресій неодмінно зазнають його сім’я, рідні.
Голодне та напівголодне животіння, нестача одягу та взуття, праця у глибокому снігу, а до того ще й почуття розпуки, формоване на грунті усвідомленння власної невинності, робили свою чорну справу. Більшість ув’язнених, які були доведені до межі терпіння, не могли справитися з розпачем і вчиняли самогубство. Проте ці факти ніде не фіксувалися і ніхто не повідомляв рідних про смерть їхніх близьких. Так що єдиним способом втечі з таборів була втеча від життя[108].

Замість висновків
Ми спробували відтворити картину життя в’язнів ГУЛАГу. Серед них не було жодного капіталіста чи буржуя, проти яких вела боротьбу радянська держава та комуністична партія. Ще вчора вони були науковцями, митцями інженерами, агрономами, техніками і технологами, учителями й офіцерами, колгоспниками, сталеварами і солдатами.
Вони усі тяжко заробляли шматок хліба для себе і своїх дітей, жили «від получки до получки», не мали ніяких заощаджень, спадків, рахунків у банках, щоб жити не працюючи. Зі своїх гірких заробітків вони мусили щонайменше місячну заробітну платню витратити на облігації державної позики, котра їм ніколи не поверталася. Вони чесно сплачували (з них просто вираховували) податки. Вони під тиском функціонерів здавали гроші у всілякі фонди на допомогу революціонерам в усьому світі, щоб ті привели увесь світ до такого ж щастя, у якому жили вони самі. За усе це їх перетворили на рабів. Більшість з них не витримала тортур, непосильної праці й померли мученицькою смертю. Задумайтеся, за що у них забрали життя. А якщо вони все-таки виживали, то за що у них забирали здоров’я, за що з їх життя насильницьки вирвали кращі десятиліття.

[1] Українська афористика. – К., 2001. – С. 149.
[2] Червоні жорна (під ред. С.Гіренка). – Вінниця, 1994. – С. 48.
[3] Козяр І. Спогади. – К., 2010 – С. 330 – 331
[4] Дорош М. Червоний терор. – Вінниця, 2008. – С. 28.
[5] Там само. – С. 27 – 28.
[6] Козяр І. Спогади. – К., 2010 – С. 346.
[7] Малигін А.Багряна акула. – Вінниця, 1999. – С. 73 – 74.
[8] Дорош М. Червоний терор. – Вінниця, 2008. – С. 34 – 35.
[9] Кулівар Г. Тернистий шлях учителя Кривицького // Реабілітовані історією. Вінницька область. Книга третя. – Вінииця, 2010. – С. 45.
[10] Державний архів Вінницької області (далі: ДАВО) – Ф. Р-6023. – Оп. 4. – Спр. 492. – Арк. 6.
[11] Кулівар Г. Тернистий шлях учителя Кривицького… – С. 46.
[12] Червоні жорна… – С. 16.
[13] Козяр І. Спогади… – С. 330.
[14] Там само. – С. 193.
[15] Червоні жорна… – С. 46.
[16] Козяр І. Спогади… – С. 239.
[17] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю. Спогади про 1937 – 1940 роки. – Вінниця, 2000. – С. 14.
[18] Малигін А. Багряна акула... – С. 74.
[19] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю… – С. 15.
[20] Там само.
[21] Там само – С. 72.
[22] Червоні жорна... – С. 51
[23] Козяр І. Спогади... – С. 241.
[24] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю… – С. 43.
[25] Козяр І. Спогади... – С. 339.
[26] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю… – С. 73.
[27] Червоні жорна... – С. 50.
[28] Козяр І. Спогади... – С. 331.
[29] Червоні жорна... – С. 51 – 52.
[30] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю… – С. 58.
[31] Козяр І. Спогади... – С.191.
[32] Там само – С. 339.
[33] Червоні жорна... – С. 50 – 51.
[34] Там само. – С. 17
[35] Там само. – С. 18
[36] Козяр І. Спогади... – С. 257.
[37] Малигін А.Багряна акула… – С. 73.Архів УСБУ по Вінницькій області, № 4709 пф. – Арк. 130
[38] Малигін А.Багряна акула... – С. 73.
[39] Козяр І. Спогади... – С. 245.
[40] ДАВО – Ф. Р-6023. – Оп. 4. – Спр. 7468 пф. – Арк. 44. Малигін А.Багряна акула... – С. 73.
[41] Червоні жорна (під ред. С.Гіренка). – Вінниця, 1994. – С. 17.
[42] Малигін А.Багряна акула... – С. 73 – 74.
[43] Козяр І. Спогади... – С. 263.
[44] Малигін А.Багряна акула... – С. 75.
[45] Червоні жорна... – С. 40.
[46] Давидюк А. Слідча справа Г.Д.Бриліанта // Реабілітовані історією. Вінницька область. Книга друга. – Вінииця, 2007. – С. 37.
[47] Малигін А.Багряна акула... – С. 75.
[48] Червоні жорна... – С. 25.
[49] Архів УСБУ по Вінницькій області. – № 5808 пф. – Арк. 427.
[50] Червоні жорна... – С. 21.
[51] Там само. – С. 18.
[52] Там само. – С. 19.
[53] Там само. – С. 21.
[54] Там само. – С. 22.
[55] Трачук О. – С. 26.
[56] Давидюк А. Слідча справа Г.Д.Бриліанта... – С. 37.
[57] Червоні жорна... – С. 20.
[58] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю… – С. 29.
[59] Червоні жорна... – С. 25 – 26.
[60] ДАВО – Ф. Р-6023. – Оп. 4. – Спр. 492. – Арк. 76 – 77.
[61] Кот С. Валентин Отамановський // Крути. Січень 1918 року: документи, матеріали, дослідження, кіносценарій. – К., 2008. – С. 672 – 673.
[62] Там само. – С. 673.
[63] Ваксберг А. Царица доказательств. Вышинский и его жертвы. – М., 1992. – С. 180.
[64] ДАВО – Ф. Р-6023. – Оп. 4. – Спр. 16443 пф. – Арк. 21.
[65] Козяр І. Спогади... – С. 321.
[66] Дорош М. Червоний терор... – С. 31 – 32.
[67] Червоні жорна... – С.49.
[68] Драган А. Пам’ятаймо про Вінницю. – Вінниця, 1992. – С. 38.
[69] Там само.
[70] Червоні жорна... – С. 37.
[71] Вінниця: злочин без кари. Документи, свідчення /під ред. Є.Сверстюка, О.Скопа/. – К., 1994. – С. 37 – 38.
[72] ДАВО – Ф. Р-6023. – Оп. 4. – Спр. 19569. – Арк. 18.
[73] Вінниця: злочин без кари... – С. 121 – 124.
[74] Дорош М. Червоний терор... – С. 29.
[75] Козяр І. Спогади... – С. 275.
[76] ДАВО – Ф. Р-6023. – Оп. 4. – Спр. 4535 пф. – Арк. 306.
[77] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю… – С. 15.
[78] Козяр І. Спогади... – С. 243.
[79] Там само. – С. 348.
[80] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю… – С. 75.
[81] Там само. – С. 74.
[82] Козяр І. Спогади. – К... – С. 342.
[83] Там само. – С. 348.
[84] Там само. – С. 346 – 347.
[85] Там само. – С. 348.
[86] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю… – С. 78.
[87] Козяр І. Спогади. – К... – С. 375.
[88] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю… – С. 74.
[89] Козяр І. Спогади... – С. 358.
[90] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю… – С. 69.
[91] Там само. – С. 74.
[92] Козяр І. Спогади. – К... – С. 356.
[93] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю… – С. 79.
[94] Козяр І. Спогади... – С. 363.
[95] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю… – С. 73.
[96] Козяр І. Спогади... – С. 377.
[97] Там само.
[98] Козяр І. Спогади... – С. 354.
[99] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю… – С. 78.
[100] Козяр І. Спогади… – С. 364 – 365.
[101] Трачук О. Жертва і свідок більшовицького раю… – С.79.
[102] Козяр І. Спогади... – С. 376.
[103] Там само. – С. 369.
[104] Там само. – С. 313.
[105] Малигін А.Багряна акула... – С. 37.
[106] Там само. – С. 89.
[107] Там само. – С. 37.
[108] Козяр І. Спогади... – С. 356.

На допомогу вчителеві історії

О. К. Струкевич
…Цей світоч горить незгасним вогнем – вогнем Прометея…
(ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Т.Г.ШЕВЧЕНКА)

У буремній Європі.

Початок ХІХ ст. був сповнений боротьби і суперечностей між старим, аграрним, патріархальним (феодальним) і новим, індустріальним, модернізаційним (буржуазним) світами. Ця боротьба з особливою гостротою зав’язалася ще наприкінці ХVІІІ ст. у Франції. Третій стан лабораторес[*] – стан тих, що працюють, піднявся на революцію і здолав перший та другий стани – старе феодальне шляхетство та духовенство.
Нова Франція, витримала натиск феодальних європейських країн, і незабаром сама перейшла у контрнаступ. Очолена Наполеоном, вона повела війни за світове панування. Ці війни справляли на Європу суперечливий вплив. З одного боку наполеонівська Франція була завойовником, а з іншого боку вона допомагала буржуазії та селянству завойованих країн швидше позбавитися панування феодалів. І чим потужнішим у завойованій країні був третій стан, тим радісніше вітали поневолювача-Наполеона. «Ми приходили в чужу землю, – і одразу ж після нашого приходу поміщик переставав бити по зубах своїх селян і своїх слуг, одразу ж розкривалися похмурі монастирські в’язниці, де фанатичне духовенство тримало «єретиків», припинялося нахабне поводження з усіма людьми нешляхетного походження», – так згадували ветерани наполеонівської армії часи переможної ходи Наполеона Європою[1].
Правда, досить швидко приязнь змінювалася навіть на ворожість. Адже заради розширення своєї імперії Наполеон все більше обтяжував завойовані народи податками і повинностями. Але навіть тоді усі піддані імператора, без огляду на національність перебували під надійним захистом закону. Вони були впевнені, що наполеонівські поліція та суди захистять їх життя, честь і майно від будь-яких насильств, грабежів та посягань.

Україна у боротьбі між імперіями
Переддень та початок війни між наполеонівською Францією та імперською Росією, призвів до збурення українського суспільства. Автономісти – нащадки козацьких старшин, які пам’ятали про державне минуле України – вважали Бонапарта руйнівником імперського деспотизму. Зі збройним походом наполеонівської армії на Росію автономісти пов’язували запровадження в Україні європейського законодавства, повернення їй автономного і навіть незалежного державного статусу. Саме автономісти піднімали тости «за здоров’я Наполеона», «за республіку».
Однак більша частина тодішнього українського шляхетства була пройнята почуттям імперського патріотизму. Причина цьому була очевидна. Ці шляхтичі були поміщиками і передбачали, що з перемогою Наполеона вони можуть втратити і землю, і кріпаків. Дехто побоювався, що відродження Наполеоном Польської держави призведе до нового поневолення Правобережної України. Водночас багато хто з цього поміщицтва були вихідцями зі старшин, суддів, військових канцеляристів доби України-Гетьманщини. У їхніх сім’ях ще жили сімейні перекази про старі часи, коли їхні діди й прадіди урядували і судили у Гетьманщині на засадах автономії. Тому і вони, проімперськи налаштовані, сподівалися скористатися боротьбою з Наполеоном. З великим ентузіазмом вони взялися за організацію козацьких полків у складі імперської російської армії і сподівалися, що після завершення війни це дозволить відродити автономію України.
Державні селяни – колишні козаки, міщани й селяни-кріпаки теж вважали, що захист України проти Наполеона допоможе одним знову стати козаками, а іншим визволитися з кріпацтва. Коли ж царський уряд пообіцяв, що після закінчення війни всі учасники козацького ополчення із сім’ями назавжди залишаться вільними і отримають землю, українці масово почали записуватися у козаки. Злякавшись широкого народного руху, царський уряд всіляко намагався обмежити кількість козацьких полків. Як наслідок, на Лівобережжі з державних селян було сформовано 15 козацьких полків та ще 4 на Правобережжі, по 1200 вояків у кожному. Кріпаки записувалися у земське ополчення. Всього Україна виставила 70 тис. бійців. Щоб спорядити і озброїти козаків та ополченців, грошима й коштовностями збиралися сільські і міські громади, шляхетські зібрання і зібрали 10 млн крб.
Як наслідок українські полки не лише самостійно прикривали Україну від наполеонівських військ. Вони билися на Бородінському полі, зокрема: Малоросійський, Полтавський, Харківський, Сумський, Ізюмський, Охтирський, Глухівський, Чугуївський, Катеринославський, Єлисаветградський, Новоросійський, Волинський та інші піхотні й кінні полки.
Вісім українських козацьких полків взяли участь у битві народів 1813 р. під Лейпцигом. Шість українських полків вступили у Париж. Після завершення бойових дій українські козаки та ополченці ще протягом кількох місяців несли гарнізонну службу у населених пунктах Франції, Німеччини та Польщі.
Проте усі зусилля українців, їхні жертви та сподівання виявилися марними. Наприкінці 1814 р. з’єднання земських ополченців розформували, не надавши їм ніяких пільг. Кріпаків повенули їхнім власникам. Єдиною винагородою вцілілих стали жалюгідні 2 крб за більш як дворічну добровільну службу. Так само невдячно царський уряд учинив з козацькими полками. У 1816 р. в козаків відібрали всі надані привілеї, повернувши їх до стану державних селян. Використавши козаків, російський уряд навіть не відшкодував їм витрати на озброєння, обмундирування, провіант і харчування. Як визнавали російські міністри, своєю політикою вони остаточно «зруйнували козаків».

Тим часом у Моринцях
Саме тоді, у лютому-березні 1814 р. козацькі полки разом з російськими, пруськими, австрійськими й англійськими з’єднаннями впритул підійшли до Парижа і готували його штурм, на світ з’явився Тарас. Це сталося 25 лютого, тобто 9 березня за новим стилем, у селі Моринці у сім’ї Григорія Шевченка (за вуличним прізвиськом Грушівського). Водночас він народився кріпаком В.Енгельгардта. А це означало, що пан міг дозволити дитині рости біля батьків, а міг забрати, продати, розпорядитися його долею як заманеться. Наступного року сім’я переїхала до Кирилівки, де і зростав Тарас.
Обидва села належали до Звенигородського повіту Київської губернії. Численні міста й містечка, що розкинулися навколо Звенигородки – Лисянка, Корсунь, Канів, Вільшана, Черкаси, Городище, Чигирин, Умань, Біла Церква – з сивої давнини були ареною великих історичних драм. Коло Лисянки й досі піднімаються оборонні вали ХІ ст., побудовані за наказом Ярослава Мудрого. Саме тоді ж, на думку істориків, виникло прикордонне з Диким полем місто Звенигород, з часом перейменоване у Звенигородку.
Саме названі міста, чи бойові позиції біля них не раз ставали епіцентрами боїв та битв у ХVІ – ХVІІ ст. у часи козацьких воєн, у роки Національно-визвольної війни 1648 – 1676 рр. У складі козацького війська Б.Хмельницького протягом 1648 – 1654 рр. діяв Лисянський полк. Лисянка стала і одним з центрів Коліївщини. Тут сформувався і діяв гайдамацький загін під проводом Семена Неживого, який приєднався до Максима Залізняка. У цьому загоні були й селяни з Кирилівки та, очевидно, і дід Тараса, швець за ремеслом (народився 1745 року). Дід Іван до пізньої старості зберіг ясну пам’ять і «заховав у голові столітній ту славу козачу». Саме своїми спогадами він посіяв у дитячій душі онука зернятка гідності, непокірливості й волелюбства: «Бувало, в неділю, закривши Минею, // По чарці з сусідом випивши тієї, // Батько діда просить, щоб той розказав, // Про Коліївщину, як колись бувало, // Як Залізняк, Гонта ляхів покарав. // Столітнії очі, як зорі, сіяли, // А слово за словом сміялось, лилось… // …І мені, малому, не раз довелось // За титаря плакать. І ніхто не бачив, // Що мала дитина у куточку плаче. // Спасибі, дідусю, що ти заховав // В голові столітній ту славу козачу: // Я її онукам тепер розказав». Можливо, саме завдяки дідовим розповідям у душі Тараса закладалося щось «козацьке» або й «гайдамацьке».

У кирилівській парафіяльній школі
Після смерті матері у серпні 1823 р. та смерті батька у березні 1825 р., Тарас в 11 років став круглим сиротою. Перед смертю батько розділив майно серед дітей. Лише Тарасові він не заповів нічого. Чому? Академік Іван Дзюба, сучасний дослідник життя й творчості Кобзаря вважає, що у тому ранньому віці лише батько розгледів у Тарасові «незвичайні риси вдачі, кмітливість та небуденні потяги, як і нехіть до господарських занять». Як свідчать спогади, батько сказав: «Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою; з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; про його спадщина по мені або нічого не значитиме, або нічого не поможе»[2]. Після смерті батька опікуном сиріт став суворий до дітей дядько Павло. Деякий час Тарас жив у нього, пас свині, працював по господарству. Через деякий час Тарас покинув дядька Павла. Тягнучись до знань, він перейшов жити до нового кирилівського дяка Петра Богорського, присланого в Кирилівку Київською консисторією[†].
Варто зазначити, що Тарасова шкільна наука пройшла у два курси. Вперше батько віддав сина до школи ще у 8-річному віці. Тоді у селі учителював один з останніх «мандрованих дяків-бакалярів[‡]» на ймення Совгир. Як згадував сам Шевченко, сліпий Совгир був справжнім спартанцем у побуті, вдовольнявся тим, що отримував від сільської громади за навчання дітей. Водночас було у його вдачі і те, що не подобалося ні Тарасові, ні всім іншим школярам. «…У суботу, після вечірньої починає нас всіх, зазвичай годувати березовою кашею, – та це ще нічого, нехай собі годує, нам ця каша була звичною, але ось де, слід сказати, справжнє випробування: б’є, бувало, а самому лежати велить, та не кричати, а не борзяся і явственно читати п’яту заповідь. Справжній спартанець!» Побиття різкою часто виконував консул, тобто староста класу, який допомагав дякові організовувати навчання. Попри все, у пам’яті Кобзаря цей перший учитель залишив світлі спогади. «Мир праху твоєму, – пише Шевченко, – сліпий Совгирю! Ти, сердешний, і сам не знав, що діяв; тебе так били, і ти так бив і не запідозрював гріха і своїй щиросердності! Мир праху твоєму, ниций скитальцю! Ти був повністю правий!»[3]
Та перший курс шкільного навчання у Совгиря Тарас закінчити не зміг. Причиною цьому стала політика Російської імперії щодо української школи, церкви, а з ними – і села Кирилівки. Українська школа справляла гарне враження на іноземців у ХVІІ ст. У середині ХVІІІ ст. в Україні-Гетьманщині 1 школа припадала на 700 – 900 мешканців. Це означало, що майже кожне село мало свою школу, а міста і містечка – навіть по кілька шкіл. Проте російські царі послідовно нищили українську освіту. Петро І заборонив Київській Лаврі друкувати українські книжки і підручники. Катерина ІІ запроваджувала в Україні російські школи замість українських. Микола І 1820 р. скасував в Україні традиційне самоврядування церковних громад і одночасно зреформував духовні школи. З того часу не сільська громада обирала собі священика у церкву та вчителя у школу. Тепер їх призначало церковне начальство.
Відтоді на дяків у школи церковні власті зазвичай призначали різних невдах та п’яничок, яким не знаходилося місця у церковній системі. Як наслідок, проведена реформа лише погіршила становище української школи. Саме такого, непридатного до церковної служби «стихарного» дяка і прислала до Кирилівки київська консисторія. Певний час кирилівська церковна громада притивилася цьому призначенню, проте мусила була змиритися. Поступово школа ставала все більш чужою для сільської громади. Її занепад проявлявся і в зовнішньому вигляді.

За спогадами сучасника «Школа була в великій хаті біля церкви, на майдані: ця хата була обідрана, не обмазана, шибки у вікнах розбиті. Од сусідніх хат вона різнилася тільки величиною та тим, що стояла на відшибі самотньою й без двору: а на кирилівський шинок не походила тільки тим, що держалася в більшім непорядку, ніж він, і більш, ніж він, була запущена. Заправляли й порядкували в школі й учили в ній кирилівські дяки: Петро Богорський та Андрій Знивелич … Через усю школу стояв довгий стіл, за яким і вчилися всі разом, усі школярі й Богорського, й Знилевича; кому неставало місця за столом, то сідав просто на долівці. Вчителі наші не дуже пильнували про наше навчання: бувало, що по два, а то й по три дні вони не завертали до школи. Промовчу про те, де вони проводили ті дні, а додам тільки, що як наверталися вони в школу, то ми дрижали зо страху, наче листя на осиці; тремтіли ми, дожидаючи своїх наставників і не знаючи, з яким духом прибудуть вони у школу»[4].

Саме до одного з цих дяків Петра Богорського прийшов Тарас по науку. Дяк узяв його школярем-попихачем. Тарас мав прислужувати дякові у шкільному та приватному господарстві. Попечитель виявився гірким п’яницею. Він вимагав від попихача рабської покірності, принижував гідність малого Тараса. У діях дяка не було й натяку на справедливість не лише до свого підопічного. Це був загальний принцип «педагога». Якщо сліпий Совгир наказував бити школярів різкою «для науки», то цей періщив учнів і Тараса зі злости. «Цей перший деспот, на якого я наткнувся в моєму житті, викликав у мене на все життя глибоку огиду й презирство до всякого насильства однієї людини над другою»[5].
Дуже часто через нелюбов до вчителя у дітей формується відраза і до предмета, який він викладає, і до освіти загалом. Але це не стосується малого Тараса. У цьому сенсі його можна ставити за приклад мудрого ставлення дитини до освіти. Хоча він мав непокірну душу, ненависть до дячка-п’яниці він не переніс на освіту. «Як би там не було, тільки протягом двох років тяжкого життя в так званій школі пройшов я граматку[§], часловець[**] і нарешті псалтир[††]». Зрештою Шевченко так опанував шкільний курс, що «дячок посилав мене читати, замість себе, псалтир по усопших селянських душах, за що і платив… десяту копійку як заохочення»[6]
Богорський призначив з часом Тараса шкільним «консулом», тобто класним старостою. Проте сумнівно, що це добре відобразилося на юній особистості. Адже в обов’язки «консула» входило пильнування дисципліни, а також регулярні суботні екзекуції над школярами. Один з перших біографів Шевченка Олександр Кониський вважав, «що це вельми псувало його морально»[7]. Тарас навіть став «хабарником». Щоб пом’якшити екзекуцію, школярі, знаючи про нужденне становище «консула», намагалися чимось задобрити його.
Можна припустити, що дитячі хабарі та харчові винагороди за читання псалмів над покійниками хлопець якось влітку вирішив тримати і готувати у викопаній за селом печері. Пізно ввечері чи й уночі він готував там свою вечерю. «Селяни ж, помітивши вогонь у печері, вирішили, що там має бути нечиста сила, і звернулися до батюшки, щоб він вигнав її звідти; священик у супроводі народу, окропив вхід у печеру святою водою, і запропонував обслідувати її. Проте ніхто не погоджувався на такий сміливий подвиг. Тому вирішили скластися грошима, щоб когось заохотити. Але навіть коли зідралася доволі велика сума мідних монет, ні одного сміливця не виявилося. Цим вирішив скористатися Тарас. Він виступив вперед і заявив про бажання увійти у печеру.
Дехто не хотів наражати хлопчика на таку небезпеку, інші заперечували «воно мале, до нього нечиста сила не торкнеться». Щоб не допустити будь-яких підозр, тарас попросив, щоб його обв’язали мотузкою, якою, у разі небезпеки, його могли б витягнути. Відправившись на мотузці у печеру і заховавши всі залишки свого приготування їжі, він вийшов, оголосивши, що в печері нічого не виявив. За це він отримав порядну суму складчини від здивованого його сміливістю натовпу»[8]
Раз добром зігріте серце вік не прохолоне
Сучасні суспільні уявлення про дитинство Тараса, хлопчика-кріпака сформовані, ще народниками. Своїми науковими дослідженнями і художніми творами вони старалися прищепити у тодішніх освічених верств, які жили забезпечено і далеко не завжди переймалися бідами свого народу, несприйняття будь-яких форм гноблення. Щоб викликати відразу до кріпосництва та його пережитків, народники, змальовуючи образ малого Тараса, повсякчас підкреслювали жорстокість обставин, у які потрапила мала дитина. Образом генія і водночас мученика з раннього дитинства вони прагнули розбудити забезпечених інтелігентів, спонукати їх до боротьби з царизмом і т. ін. Підхід народників використали й більшовики/комуністи. Хоча вони самі встановили норму експлуатації народу набагато вищу, ніж вона існувала за колишніх «експлуататорських класів», комуністи використовували образ Тараса-мученика уже з ідеологічною метою – метою формування класової ненависті до «ворогів народу».
Звичайно, не можна заперечувати і забувати, що у дитинстві Тараса було багато біди: кріпацька неволя вкупі з великими злиднями, сирітство, сварки і бійки між зведенятами у новій сім’ї, яку створив батько після смерті матері Тараса. Брудна сорочка, дірява свитина, босі ноги, голова, неприкрита ні влітку, ні взимку і повна всілякої нечисті[9]. Голодування, різки у школі, побої дядька і старшого брата за неуважність до доручених господарських справ, важка праця заради нужденного шматка хліба.
Один з перших і найвдумливіших біографів Тараса Шевченка названі факти підсумовує такими роздумами: «Усе, що приголомшує людей, що знищує, нівечить у людей поривання до світа, до добра, до любові чоловіка яко брата; усе що тушить, заливає святий вогонь вищого дару, – усе оце немов навмисне згуртувалося в одну густу, аж темну хмару і впало на Тараса Шевченка під час найліпшої доби віку людського, під час його віку дитинного. Усе, що обурює чоловіка проти людей, що озвірює і заскоринює серце, що сплоджує почуття ненависті й мстивості, – все оце наче туман осінній огортало дитинний вік Тарасів. Одначе такі лиходійні умови життя щоденного не підбивають під себе Тараса; він не підлягає; несвідомо і свідомо, як уміє і як спроможно йому, він з ними бореться. Він рветься з темного льоху неволі й темноти; він шукає хоч маленьку щілинку світа в соціально-моральній темряві. Вбачаючи його святі поривання і боротьбу, ми ще гірш сумуємо і вболіваємо серцем, що навкруги його не бачимо ніже єдиної поради, підмоги і підпори. Хоч би тобі один ясний промінь того сонця ласки, поради і запомоги людської, що гріє серце, бадьорить дух, надає енергії, віри в надію та веде к світу! Нема сього нічого. Сама неволя та темрява, темрява та неволя…»[10]
Але якщо дитина жила лише у жорстокості, якщо її душа купалася лише в стражданнях, то як у ній могло залишитися місце для співчуття? Що стало джерелом наснаги для досягнення тих духовних вершин, на які він підняв і свою душу, і душі багатьох українців? На думку І.Дзюби «в Тарасовому дитинстві було й те, що не глушило, а підживлювало паростки людяності, добра, поетичності; підтримувало потяг до світла й ширших духовних обріїв»[11]. Цю людяність, позитивне ставлення до світу формували з раннього дитинства у душі хлопчика його мати Катерина Бойко та старша сестра Катерина.
«І ось стоїть переді мною наша убога, стара біла хата з потемнілою солом’яною покрівлею та чорним димарем, а коло хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а круг яблуні квітник – улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А коло воріт стоїть стара розлога верба з засохлим верхів’ям, а за вербою – клуня, оточена стіжками жита, пшениці й різного, всякого збіжжя; а за клунею косогором піде вже сад! Та який сад! Бачив я на своєму віку таки чималі сади, як от, приміром, Уманський чи Петергофський, та що то за сади! Шага не варті, як порівняти з нашим чудовим садом: густий, темний, тихий, одне слово, іншого такого саду немає на цілому світі. А за садом левада, а за левадою долина, а в долині тихий, ледве журкотить, струмок, оброслий вербами й калиною та окутаний широколистими темно-зеленими лопухами; а в цьому струмку під навислими лопухами купається опецькуватий білявий хлопчик, а викупавшись, перебігає на долину в леваду, вбігає у тінистий сад і падає під першою грушею чи яблунею і засипає справжнім незворушним сном[12]», – так описував своє раннє дитинство Тарас.
Сестра Катерина є центральним перслнажем і в іншому теплому спогаді про дитинство. Якось у 6-річному віці Шевченко вирішив «піти туди, де «кінець світу», де «небо впирається в землю». Коли після цілоденних мандрів малий Тарас за допомогою чумаків повернувся додому, обурені старші брати і сестри готові були його побити за день тривоги й пошуків. «Приблуду» захистила сестра Катерина. Вона «не дала бити і посадила вечеряти галушки. Не вспів він з’їсти і однієї галушки, як сон ізнеміг його, і він похилився; сестра взяла його на руки, положила на постіль, перехрестила і промовила, цілуючи його: «спи, приблудо»[13].
Не менш зворушливим є його спогади про маму, яка надзвичайно його жаліла, проводжала з дому до школи і зустрічала на порозі школи, щоб вести додому»[14].
Паростки людяності у Тараса проростали і завдяки спілкуванню з батьком. Григорій Шевченко був освіченим і не цурався книжки, брав сина у нетривалі чумацькі подорожі. З батькового воза перед дитиною розкривалася велич і чарівність природи рідного краю. Надзвичайно міцно у пам’ять дитини врізалися безмежний степ і безмежне небо над ним. «В степу ніч ясна, місячна, тиха, чарівна ніч! На степу ніщо не ворухнеться, найменшого руху, – тільки коли пройдеш повз могилу, на могилі тирса немов ворушиться, і тобі чогось страшно робиться».
Зі старшою сестрою Тарас ходив на прощу до Мотронинського монастиря. Спілкування у дорозі з сестрою та іншими людьми наснажувало юну душу спілкуванням з ніжними й смиренними особистостями-прочанами, які шукали у інших людях доброту і духовність. Можливо саме на цвинтарі Мотронинського монастиря він вперше відчув, саме відчув, значущість знання, його здатність ворушити людську душу. Його як грамотного хлопчика старші прочани просили читати написи на надгробках. Тарас пишався значущістю свого уміння, а в нагороду отримував змогу доторкнутися до історії рідного краю і народу, слухаючи розповіді старших людей про небіжчиків, про їхній час і справи[15]. Знав Тарас, і що таке дідусева мудра ласка та дякував йому за натхненні розповіді.
Дитинство під убогою батьківською стріхою принесло Тарасові в дар і перше дитяче кохання до Оксани Коваленко, про яке він розповідає у вірші «Мені тринадцятий минало…» та у присвяті до поеми «Мар’яна-черниця». «Тут ми маємо повний образ Тарасового дитячого кохання – щасливих зворушень хлопця при його зустрічах із коханою, їхніх «очима, душею, серцем» ведених розмов, їхніх спільних радощів і спільної журби, – усе, в чому виявляється найсильніше й найчистіше почуття першої любови»[16].
Таким чином дитинство встигло сформувати у його душі «те, що не вмирає». І коли невблаганна доля намагалася випалити його душу стражданнями, він мав чим захистити її. У борні з долею його зігріта добром душа не пустошилася, а гартувалася, вчилася не піддаватися, не поступатися жодному насильству, захищати свою свободу. На подив оточенню сирота «кинув стригтися, почав носити волосся кружальцем, як у дорослих; сам пошив собі шапку, на зразок конфедератки, і всіма цими «дивацтвами» звертав на себе увагу не тільки товаришів своїх, але й старших»[17].

Шевченкова дитяча самоосвіта
Слід підкреслювати, що Тарас Шевченко з юного віку не обмежувався лише шкільною програмою: граматкою, Часословцем і Псалтирем. Він сам собі обирав кращих учителів того часу. Вони рятували його від буденщини, облагороджували його душу.
Хлопчик знав, що світ книг набагато ширший за шкільні підручники, що від читання можна отримувати насолоду. І це знання, можливо, сформував у нього батько, який за спогадами Тараса, читав «Минеї», тобто Четьї Мінеї[‡‡] св. Дмитра Ростовського (Туптала) і «любив переказувати житія святих і різних подвижників благочестя»[18].
У спогадах про своє дитинство у повісті «Художник» Тарас пише: «Давно, дуже давно, ще в парафіяльній школі, потай від учителя, читав я славнозвісну перелицьовану «Енеїду» Котляревського». Тут же він стверджував, що у житті нерідко використовував цитати з «Енеїди»: «Коли чого в руках не маєш, то не кажи, що вже твоє», – ці два рядки так глибоко вкарбувалися в моїй пам’яті, що я й тепер їх повертаючи, часто припасовую до діла». Немає сумнівів, що крім «Енеїди» він читав і п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник».
У вірші «А.О.Козачковському»(1847) Шевченко згадує, як він, ще маленьким хлопчиком черпав мудрість Г.Сковороди. У роки Шевченкового дитинства твори Сковороди поширювалися в Україні рукописно. Зокрема, малий Тарас переписував сковородинські «псалми» із зошита дяка Совгиря. Малому Тарасові це дало можливість вперше доторкнутися до філософії серця: «Давно те діялось. Ще в школі, // Таки в учителя-дяка, // Гарненько вкраду п’ятака – // Бо я було трохи не голе, // Таке убоге – та й куплю // Паперу аркуш. І зроблю // Маленьку книжечку. Хрестами // І візерунками з квітками // Кругом листочки обведу, // Та й списую Сковороду // Або «Три царіє со дари».
Високі моральні цінності, засвоєні з талановитих творів, і несправедливість спостережувана Тарасом у кирилівській школі, гартували непокірну вдачу Тараса. Настав час і він якось не стерпів знущання дяка Богорського. Одного вечора, коли Богорський зі своїм знайомим напилися до нестями «школяр-попихач, без докорів сумління оголив зад свого наставника і благодійника, всипав йому велику дозу березової каші. Помстившись досхочу і прихопивши якусь книжечку з кунштиками, тієї ж ночі втік у містечко Лисянку…»[19]
Певний час Шевченко наймитував у кирилівського священика Григорія Кошиця. Зі спогадів сім’ї Кошиців та їхніх знайомих нам відомо, довгими зимовими вечорами Тарас «щось читав» на кухні, малював або «повторював псалми і житія святих»[20].
Була в нього і пристрасть, яка рятувала його від душевних та фізичних мук сирітського життя. Його завжди вабило малювання. Тарас малював у бур’янах, у школі. Хлопець малював наймитуючи у сільського попа «вугіллям на коморі і стайні півнів, людей, церкву і навіть київську дзвінницю». Потай Шевченко малював і коли був взятий козачком до маєтку свого кріпосника Павла Енгельгардта. Іронізуючи сам над собою Шевченко у «Автобіографії» писав, як він уже козачком супроводжуючи пана то у Варшаву, то у Вільно, то у Петербург і «Странствуя с своїм барином с одного постоялого двора на другой, я пользовался всяким удобным случаем украсть со стены лубочную картинку и составил себе таким образом драгоценную коллекцию. Особенными моими любимцами были исторические герои, как-то Соловей-Разбойник, Кульнев, Кутузов, козак Платов и другие. Впрочем, не жажда стяжания управляла мною, но непреодолимое желание срисовать с них как только возможно верные копии»[21]
До речі, тікаючи від дяка Богорського, хлопець викрадає у нього книжечку з ілюстраціями. «З усіх пожитків п’яниці-дячка найдорогоціннішою річчю мені завжди видавалася якась книжечка з кунштиками[§§], тобто гравірованими картинками, очевидно, самого гіршого виконання. Я не вважав гріхом чи не встояв перед спокусою – викрасти цю коштовність…»[22]

Замазурою у петербурзькому малярському цеху Ширяєва
Поселившись 1831 р. у Петербурзі, Павло Енгельгардт віддав Тараса на навчання до майстра петербурзького малярського цеху Василя Ширяєва. Цей майстер постійно тримав при собі трьох чи й більше замазур у тикових халатах у якості учнів і відповідно до виробничих потреб наймав костромських мужичків – малярів та склярів. Враження, які отримав Шевченко про цю особу вилилися у такі роздуми: «Люди матеріальні і нерозвинуті, які прожили свою злиденну юність у бруді та випробовуваннях, але якось все-таки виповзли на світ божий, не вірять ні в яку теорію. Для них не існує інших шляхів до добробуту, за виключенням тих, якими вони самі пройшли. А часто до цих грубих переконань вплітається ще брутальніше почуття: мене, мовляв, не гладили по головці, за що я буду гладити?»[23]
Шевченко потрапив до числа «замазур» Ширяєва. Спочатку він цілими днями фарбував паркани, штахети й дахи. Але у 1833 р. він уже виконував допоміжні роботи з оздоблення тоді перебудовуваних Сенату і Синоду, кабінетів сенаторів та інших високих урядовців. Так Шевченко отримав можливість доторкнутися до естетики імперії, до естетичного світосприйняття вищих кіл, до тих європейських впливів, під якими вони формувалися.
Водночас його душа готова розкритися і назустріч поезії. Вона вабила дитину десь на підсвідомому рівні. Про це згадує художник Іван Кіндратович Зайцев, випускник Академії мистецтв. «Я нерідко бував у Ширяєва, і ми розмовляли вечорами, іноді я в нього читав і декламував твори Пушкіна і Жуковського. В цей час у сусідній кімнаті, біля розчинених дверей, завжди стояли двоє хлопчиків, років шістнадцяти-сімнадцяти, учні хазяїна, які булт в нього на побігеньках, розтирали фарби і малювали потроху, поки вчитель не дозволив їм відвідувати академічні класи. Все, що я читав, хлопчики слухали дуже уважно. Чому ж, запитають мене добрі люди, я розповідаю докладно про якихось хлопчиків? Тому, відповім я, що один з них став згодом улюбленим малоросійським поетом, – то був Тарас Шевченко»[24].
Через три роки, 1836 р., Шевченко уже брав участь у розписі капітально перебудованого Петербурзького Великого театру. Тут він уже працював як «перший рисувальник», виконуючи рисунки орнаментів та арабесок плафона. Подібною роботою він займався у Александринському й Михайлівському театрах, у ряді петербурзьких церков.
Шевченко мав змогу відвідувати Ермітаж, знайомитися з мистецькими надбаннями Петербурга. Очевидно, що це було великою школою для формування його художницького таланту. Водночас це лише посилювало внутрішній неспокій, напругу у його долі. Шевченко все більше втрачав інтерес до малярства-ремісництва. Він прагнув стати художником, «душа його поривалася в Академію», – згадував Іван Сошенко. Але шлях в Академію художеств для Шевченка був закритий. Кріпаків туди не приймали.
Справа не в тому, що керівництво академії зверхньо ставилося до соціальних низів, схвалювало кріпосницьке гноблення і т.п. Причина була в іншому. Багато жадібних поміщиків радо віддавали своїх талановитих кріпаків на навчання в Академію. Таким чином вони отримували у власність художників і портретистів. Поміщикам не доводилося витрачати значні суми на гарні картини для поміщицьких садиб, для портретування своїх власних чи фізіономій членів своїх родин та коханок.
Талановиті кріпаки у Академії поринали у світ краси, знайомилися і переймалися ідеалами людинолюбства, поваги до людської гідності. Вони забували про своє підневільне становище, адже в стінах Академії людину поважали за працю, за талант, раділи успіхам учнів і винагороджували їх за це. Вони досягали в Академії вершин майстерності… і поверталися у рабство!!! Власники сприймали їх рабами-умільцями. «Але ж це жахливо! – Вигукував І.Сошенко. – Дати людині освіту, облагородити душу високими помислами вільного мистецтва, залишити її в неволі й підкорити, нарівні з іншими дворовими, усіляким примхам панства?!» Багато митців, хто з відчаю, а хто з протесту «кінчали життя самогубством – різалися, вішалися, топилися»[25].
Тому керівництво Академії відмовилося «брати гріх на душу» і приймати на навчання кріпаків. А Шевченко тим часом впадав у розпач, життя здавалося все нестерпнішим, зрештою юнак захворів.

Історія викупу Шевченка з кріпацтва
Саме у ті, найважчі для Шевченка місяці, з Італії повернувся Карл Брюллов. Наскільки автор «Загибелі Помпеї» став авторитетним у культурних колах Європи та Росії, можуть засвідчити такі факти. Його ставили в один ряд з Мікель Анджело і Рафаелем. Коли він з’являвся у римських театрах, глядачі вітали його оплесками. Його полотнами захоплювався Вальтер Скотт. Про «Карла Великого» складали легенди.
Повага і почесті не зробили його душу черствою. Він не втратив здатності реагувати на біду. І коли друзі звернулися до Брюллова у справі Шевченка, той вирішив допомогти. Цікаво, що остаточно Карл Брюллов вирішив допомогти Шевченкові, коли 31 березня 1837 р. почув прочитаний Аполлоном Мокрицьким вірш молодого художника. На думку І.Дзюби, це була балада «Причинна»[26]. Твір сподобався. «…Брюлов був дуже задоволений і, побачивши в ньому думки і почуття молодого чоловіка, вирішив витягти його з податного стану і звелів мені для цього завтра ж піти до Жуковського і просити його приїхати до нього». А вже 2 квітня Мокрицький записав у своєму щоденнику: «Після обіду покликав мене Брюллов. У нього був Жуковський, він хотів знати подробиці про Шевченка. Слава богу, справа наша, здається, піде на лад… Брюллов почав сьогодні портрет Жуковського, і вельми схоже»[27].
Очевидно, десь тоді Карл Брюллов зробив візит до Енгельгардта, сподіваючись умовити того проявити гуманізм і відпустити на волю талановиту людину. Проте прохання відомого на весь Петербург та всю Європу «великого Карла» дало кріпоснику надію на значний грошовий куш. «Это самая крупная свинья в торжевских туфлях», – сказав Брюллов після розмови з Енгельгардтом.
Наступного дня до кріпосника прийшов стриманіший Венеціанов. Поміщик десь із годину протримав професора Академії мистецтв у передпокої. У ході розмови перервав художника, позаочі образивши Брюллова: «Это настояний американський дикарь!» і голосно заіржав. Розмова завершилася цинічною вимогою поміщика: 2500 рублів за волю Шевченка, що в кілька разів перевищувало усталену ціну на молодого, здорового кріпака.
Щоб зібрати потрібну суму, вирішено було розіграти портрет В.А.Жуковського, який напише сам Карл Брюллов в лотерею. Оскільки Жуковський був учителем наступника російського престолу, то, як сподівалися організатори лотереї, члени царської сім’ї не зможуть проігнорувати цей захід або й викуплять портрет без лотереї.
Робота над портретом розпочалася 2 квітня 1837, а лотерея відбулася лише 22 квітня 1838 р. Чому так довго? Справа у тому, що після гарного початку робота над портретом була зупинена. Жуковський змушений був виїхати з цесаревичем Олександром у тривалу поїздку по Росії. Тому ще цілий рік Шевченкові довелося терзатися у постійних душевних муках.
Сьогодні в українському суспільстві нема-нема, та й поширюються думки «моралістів» з приводу «чорної невдячності» Шевченка. Замість того, щоб подякувати царській сім’ї за викуп з неволі, поет написав антицарську сатиру «Сон».
Щоб захистити добре ім’я Шевченка, українські історики встановили, що з необхідних 2500 рублів царська родина внесла лише 1000 (400 рублів цариця, по 300 – велика княжна Марія та наступник Олександр)[28].
Але справа навіть не в сумі, а в погляді на подію. З позицій російського монархіста Шевченко назавжди залишиться невдячним. З позицій українця, який пам’ятає, що його народ здобув волю у тривалій і кривавій боротьбі, а її відібрала в українців російська імператриця Катерина ІІ, Шевченко виправдань не потребує. Тарас Григорович Шевченко «усе життя був вдячний тим, хто виривав його з кріпацтва: О.Г.Венеціанову, К.П.Брюллову, М.Ю.Вільєгорському, І.М.Сошенку, А.М.Мокрицькому, В.Г.Григоровичу, Є.П.Гребінці. Але чому, – запитує І.Дзюба, –він мав бути вдячний тим, хто його у кріпацтві тримав? Адже саме цар був головним кріпосником Росії – символом і опорою кріпосного ладу… Він був символом фізичної і духовної неволі в очах усієї передової та й просто тверезомислячої Росії, а для Шевченка він був ще й гнобителем України»[29]. Невже Шевченко за якихось 300 – 400 рублів, мав стати Юдою стосовно свого народу, мільйонів і мільйонів тих, кого царська сім’я продовжувала тримати у кріпацтві особисто чи гарантувала це «право» іншим кріпосникам.
Можна подивитися на дане морально-етичне питання і очима простих селян, які не раз під час своїх виступів нагадували, що за свою свободу за них давно уже заплатили їхні діди та прадіди, та й вони самі багатократно розрахувалися.

Історичне джерело. А яким чином оцінити страждання кріпаків від сваволі поміщиків. Як стверджував у ті роки державний чиновник з Рівного Автоном Солтановський: «Кріпак був особою, яка стояла поза законом. Сікти його можна було скільки завгодно (можна було і до смерті засікти, якщо поміщик жив у злагоді з властями). Дружини і доньки кріпаків служили хтивості панів і паничів. Жінок сікли нарівні з чоловіками. Сікли кріпаків пани і пані, сікли їх управителі, сікли економи, поліцейські та всілякі інші власті… за судом і без усякого суду, сікли навіть через тваринну пристрасть бачити тремтіння стражденного людського тіла, бризки і потоки крові»[30].

Хай пояснять критики Шевченкової моральності, чому 25 квітня 1838 р. отримавши відпускну він кричав, стрибав «ніби здурівши» і ридав. А саме так описує цей день Іван Сошенко: «Це було наприкінці квітня…В нашому холодному Петербурзі запахло весною. Я відчинив вікно, яке було урівень з тротуаром. Раптом до моєї кімнати через вікно вскакує Тарас, перевертає мого євангеліста (роботу, над якою працював І.Сошенко), мало не збивши мене з ніг, кидається мені на шию і кричить: «Воля! Воля!» – «Чи не здурів ти, Тарасе?» А він все стрибає і кричить: «Воля! Воля!» Зрозумівши, у чому річ, я вже й сам почав душити його в обіймах і цілувати. Сцена ця скінчилася тим, що ми обидва розплакалися мов діти»[31].

Легенда про викуп Тараса Шевченка з кріпацтва
Поряд з цією, вивіреною біографами історією викупу Шевченка з кріпацтва, учням молодших та середніх класів можна розповісти й колоритну легенду про привід до викупу Тараса з рабства. Цю легенду переказували у родинах Кулішів та українських поміщиків-патріотів Мартосів.
«Справа про викуп Шевченка почалася зовсім не так, як розповідає п. Сава Ч. і сам Шевченко, котрий замовчує справжній факт. Це було ось як. Наприкінці 1837 чи на початку 1838 року якийсь генерал, царський фаворит, захотів замовити майстру Ширяєву власний портрет». Проте власник майстерні вирішив ухилитися від виконання замовлення. Річ у тому, що генерал був дуже потворний. І намалювати вдалий портрет було практично неможливо. Ширяєв сказав, що у нього надто багато роботи і він особисто не має часу писати портрет. Проте у нього є дуже талановитий учень, який і виконає роботу і вказав на молодого Шевченка. Нічого робити, учень-кріпак змушений був взятися за роботу. Він використав найкращі, найдорожчі матеріали та фарби, вклав усе своє уміння. «Портрет вийшов дуже вдалий і, головне, надзвичайно схожий. Проте його превосходительство був дуже некрасивий; а художник, зображуючи його, не відійшов від правди. Можливо, реалістичність портрету, а можливо, й те, що генералові не хотілося дорого, як йому здавалося (хоча він був дуже багатий), платити за таку бридку фізіономію, але він відмовився забрати портрет».
Шевченко тоді був молодою людиною. Він хотів гарно виглядати, мати гарну й модну тоді зачіску. Молодий чоловік мав знайомого перукаря, що працював на центральній вулиці Петербургу – Невському проспекті. Іноді Тарас стригся у перукаря, платячи навзаєм дрібними послугами. Перукар давно просив Шевченка виготовити рекламну картину, щоб приваблювати клієнтів. Та художник ніяк не мав часу виконати це замовлення. І от ображеного молодого митця, який до того ж потратив на портрет власні кошти, спокусила задерикувата думка: а якщо цей портрет припасувати для реклами перукарні.
Не довго думаючи, Шевченко домалював генералові пишні бакенбарди, хвацькі вуса, карикатурно збільшив носа й вуха. Потім він замазав генеральські погони й військові прикраси. Натомість навісив на шию перемальованому генералові рушник, у руки прилаштував приладдя для гоління і віддав портрет у цирюльню для вивіски.
Як відомо Невський проспект щовечора перетворювався у місце прогулянок знатної петербурзької публіки. Дуже швидко у карикатурному зазивному портреті у вітрині перукарні всі впізнали царського фаворита. Впізнали і потішалися. Впізнав себе у карикатурі і його превосходительство. Спалахнувши від генеральського гніву, він кинувся до Павла Енгельгардта, який перебував тоді в Петербурзі. Генерал попросив у поміщика продати йому зухвалого кріпака для розправи. Почалася типова торгівля двох панів, що боялися прогадати. Тарас підслухав розмову рабовласників і з розпачем кинувся до своїх друзів. Він благав К. Брюллова врятувати його. Брюллов повідомив про це В. Жуковського, а той звернувся до імператриці. Енгельгардта попередили, щоб він зачекав продавати Шевченка.
Неодмінною умовою задоволення клопотання про Шевченка імператриця зажадала від Брюллова закінчити портрет Жуковського, який Брюллов давно вже обіцяв, навіть почав малювати, але облишив, як це дуже часто бувало з ним. Портрет незабаром було закінчено й розіграно в лотереї між високими особами імператорської родини. Незабаром Енгельгардту було внесено гроші за Шевченка[32].

Випробування свободою
Отримавши волю, Шевченко почав відвідувати рисувальні класи Академії мистецтв. На той час він був уже досить підготованим художником. Його учителем став Карл Брюллов. Але це сталося не саме собою і, тим більше, не випадково. Щоб стати учнем Брюллова, треба було мати талант. Лише таким, вважав «великий Карл», він міг принести користь.
Уже через два місяці після викупу Шевченко успішно склав перший іспит в Академії. Ще за три місяці, 4 жовтня 1838 року йому було присуджено найвищий бал – перший. Загалом же у щомісячних іспитах Шевченко отримував частіше другий, третій бали, що було дуже високими оцінками для новачків. Оцінило його успіхи й Товариство заохочування художників. На початку 1839 року воно призначило йому 30 карбованців «місячного утримання».
Атмосфера свободи сп’янила Шевченка. З учорашнього замазури він перетворився мало не на світського денді. Іван Сошенко писав про Шевченка у цей період: «…Він зовсім змінився. Познайомившись через Брюллова з кращими петербурзькими домами, він часто їздив на вечори, гарно вдягався, навіть із претензією на comme il fautnics. Одне слово, на деякий час у нього вселився світський біс. Досадно мені й боляче було дивитися на його безладне життя, не властиве нашому брату художнику, для якого все життя в мистецтві. «Отак, – думав я собі, – зрозумів він волю, що коштувала йому такої боротьби, таких страшенних зусиль?» Не раз я починав умовляти його, щоб він покинув довільне життя пустих людей і серйозно взявся за живопис. «Ей, Тарасе, схаменись! Чом ти діла не робиш? Чого тебе нечистая носить по тим гостям? Маєш таку протекцію, такого учителя». Куди тобі! Шуба єнотова, цепочки не цепочки, шалі та дзиґарі, та візники-лихачі… Закурив же мій Тарас, не буде з нього доброго!..
Щоправда, часом він сидів і вдома, але все-таки ділом не займався: то співає, то пише собі щось, то все до мене пристає: «А послухай, Соха, чи воно так добре буде? Та й почне читати свою «Катерину» (він тоді писав її). «Та одчепись ти, – кажу, – з своїми віршами! Чому ти діла не робиш?»[33]
Критичне ставлення Івана Сошенка до Шевченка дійсно формує образ якогось розхристаного безвідповідального молодого чоловіка. Мовляв мало працював над собою, погано розвивав майстерність художника. У того, хто прочитає ці спогади може скластися думка, що Шевченко не витримав випробування свободою.
Тут доцільно посперечатися зі старшим другом Шевченка.
По-перше, треба дійсно зважити на те легке запаморочення від свободи, яку раптом здобула сповнена сил молода людина, «яка до двадцяти чотирьох літ була в стані безправності, чиє дитинство і юність були «здобрені» стусанами, різками, щоденним приниженням»[34] Особисто Шевченко про це згадує так: «Быстрый переход с чердака грубого мужика-маляра в великолепную мастерскую величайшего живописца нашего века. Самому теперь не верится, а действительно так было. Я из грязного чердака, я, ничтожный замарашка, на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств»[35].
Слід додати, що Шевченко досить довго жив у квартирі майстерні цього «найвидатнішого живописця». І той не гребував компанією Шевченка, а навпаки, брав його з собою на різноманітні великосвітські заходи.
По-друге, Шевченко може і послабив напруження, з яким працював досі, але не слід забувати, що він продовжував навчатися так, що залишався одним з кращих учнів Академії. А те, що Сошенко вважав байдикуванням, було відвідуванням театрів, концертів, літературних вечорів, добірних друзів Карла Брюллова. Таке вільне проведення часу лише сприяло розвиткові молодого таланту, який не міг зростати без інтелектуальних та емоційних вражень. Наслідком цих двох років «байдикування» стало здобуття у вересні 1840 року срібної медалі другого ступеня за першу самостійну олійну картину «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці». Крім того Рада Академії вирішила оголосити йому окрему похвалу.
По-третє, якщо Шевченко і послабив свої заняття живописом, то не для того, щоб байдикувати. З небаченою енергією він працює як поет. 1840 року – він уже автор «Кобзаря». Саме ті перші роки свободи надихнули його до активної поетичної творчості. У автобіографії, написаній для редактора «Народного Чтения» Шевченко пише таке: «О первых литературных моих опытах скажу только, что они начались в том же Летнем саду в светлые безлунные ночи. Украинская строгая муза долго чуждалась моего вкуса, извращенного жизнью в школе, в помещичьей передней, на постоялых дворах и в городских квартирах; но, когда дыхание свободы возвратило моим чувствам чистоту первых лет детства, проведенных под убогою батьківською стріхою, она, спасибо ей, обняла и приласкала меня на чужой стороне»[36].
Можливо й правий був дещо сухуватий і позбавлений романтизму Іван Сошенко, стверджуючи, що якби Тарас «покинув свої вірші, то був би ще більшим живописцем». Можливо й так. Але уявімо себе сучасних без Шевченкової поезії, яку ми на жаль і мало згадуємо, але твердо знаємо, що вона у нас є. Є надміцна, шевченківська, опора для нашої мови, для нашої культури, для нашої нації.
Не все можна виміряти прагматично, не за всім стоїть вигода. Не шукав її і Тарас Григорович. Обираючи між живописом та поезією він мав на меті не гроші і не славу, він йшов за голосом свого покликання. Через багато років по тому Шевченко запише у щоденнику: «Я хорошо знал, что живопись – моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того, чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю. И даже подумываю иногда о тиснении [друкуванні – Авт.] (разумеется, под другим именем) этих плаксивых, тощих детей моих. Право, странное это неугомонное призвание»[37]
Чи не варто нашим сучасним бідним, з найнижчим у Європі рівнем життя, а тому занадто прагматичних, навіть засліплених прагненням виключно до матеріальних благ, учням частіше нагадувати ці слова Тараса Шевченка про Покликання перед вибором ними свого життєвого шляху. Адже без подібних роздумів наша профорієнтаційна робота перетворюється у обмежену орієнтацією на виховання якогось чергового ремісника позбавленого натхнення.

Українська Мова і Шевченко
Підручник з історії України для 9 класу дає учням перші систематизовані знання щодо витлумачення понять народ і народність, нація і національна ідея.
Тому у розкритті історичної ролі Шевченка в розвиткові української культури дуже доречним буде з’ясування внеску Т.Шевченка в доведенні прав української мови на рівноправне життя у рамках європейської та світової цивілізації.
Шевченко стоїть в одному ряду з тими європейськими просвітниками й романтиками ХІХ ст., які розглядали мову як «джерело національного духу» (чех Йозеф Юнгман); як «охоронця народу». «Поки жива мова… живий і народ» (серб Вук Караджич).
Проте соціальна верхівка усіх європейських країн далеко не зразу приходила до усвідомлення значущості для самих себе рідної, народної мови. На думку шляхетства, дворянства, юнкерства і т.д. мова власного народу – це мова «пастухів», «свинарів», мова зіпсута, негідна для вжитку культурною особою. Таке ставлення до себе пережили італійська, іспанська, французька, англійська, німецька – загалом усі мови, крім латини.
Завдяки Данте і Петрарці свої права відстояла італійська мова, завдяки Сервантесу – іспанська, Шекспіру – англійська… Поступово провідні верстви великих європейських народів приходили до усвідомлення вагомості власної культури у всіх її проявах.
Набагато повільніше здійснювалося визнання мов пригноблених народів. У передмові до «Сербського словника» (1818) Вук Караджич з болем писав: Уже майже тисяча років, як серби мають свої літери й письмо, а й досі в жодній своїй книзі не мають справжньої своєї мови!» Одна група сербської інтелігенції вважала, що слід писати «по-слов’янському», інші наполягали на суміші слов’янської та сербської, оскільки народна мова «зіпсута, свинарська і гов’ядарська».
Російське й українське дворянство у масі своїй, потрапивши під вплив універсалізму французьких просвітників ХVІІІ ст., ще й у ХІХ ст. продовжували дивитися на життя, культуру й мову своїх народів як на нецивілізовані, варварські, негідні уваги. Що стосується української мови, то російські колонізатори просто намагалися витерти її якомога швидше з пам’яті народу і перетворити українців на справжніх росіян. Колонізаторам активно допомагали денаціоналізовані представники українства – «славних прадідів великих правнуки погані». Як згадував у автобіографії М.Костомаров, «Я повсюду слышал грубые выходки и насмешки над хохлами не только от великороссов, но даже от малороссов высшего класса, считавших дозволительным глумиться над мужиком и его способом выражения. Такое отношение к народу и его речи мне казалось унижением человеческого достоинства, и чем чаще встречал я подобные выходки, тем сильнее пристращался к малороссийской народности»[38].
Проте таких благородних гуманістів, які в українцях вбачали людей, у тогочасному громадському, культурному житті імперії, навіть на теренах України, були одиниці. Тогочасну малоросійську публіку і атмосферу промовисто описує О.С.Афанасьєв-Чужбинський: «У той час пани наші жили, як то кажуть, на широку ногу, і патріархальна гостинність не втрачала жодної риси свого поштивого характеру. Молоде покоління було вже більш-менш освіченим. Жінки вищого стану, власне, молоді, усі вже були виховані в інститутах, пансіонах або вдома під наглядом гувернанток, і французька мова не тільки не була в дивовижу, як на початку тридцятих років, але вважалася необхідною приналежністю будь-якої освіченої бесіди. Говорили нею вільно і пристойно, правда, тільки жінки, а кавалери здебільшого не вміли нею розмовляти, але кожний франт вважав своїм обов’язком запросити даму на танець неодмінно по-французьки. …
Багаті пани жили відкрито… [у них] у певні визначені дні і свята збиралося до трьохсот і чотирьохсот гостей з різних кінців Малоросії… З’їзди ці можна було б назвати переважно танцювальними, тому що кілька днів підряд дами виряджалися по-бальному, і танці тривали до двох і трьох годин за північ. Левами балів звичайно були військові та зрідка який-небудь заїжджий із столиці, котрий і пожинав лаври і на кого з заздрістю поглядали найзапекліші серцеїди.
…Діти заможного стану, особливо дівчатка, від годувальниць потрапляли або до іноземних няньок, або до таких, які говорили по-російському, і кожне українське слово ставилося їм у провину і тягло за собою покарання[39].
Підтримуючи колонізаторські наміри щодо України, імперські літератори й критики першої половини ХІХ ст. докладали багатьох зусиль, щоб зупинити відродження української мови, розпочате Іваном Котляревським, Григорієм Квіткою-Основ’яненком, Євгеном Гребінкою, Петром Гулаком-Артемовським. Як не сумно визнавати, але дещо цим критикам вдавалося. Ось що пише про наступ імперської критики на молодих українських митців Олександр Чужбинський: «Насмешка критиков, велеречивые диссертации о том, что малороссийского языка не существует, что лишний труд писать на этом языке, которого никто не понимает… Посмеются, разбранят сочиненье – и разбранят те, которые истинно не понимают высот малороссийской поэзии, – и, видя это, иной талант оставляет свое благородное поприще; и сиротеет поле, цветы его пересаживают на другую почву…»[40]
Один з ранніх біографів Шевченка М.Чалий бачив часткову вину за таке ставлення до мови і в українських митцях. Ці люди наділені талантом, не наважувалися представляти свої українські твори як твори високої літератури. Свою творчість вони представляли як допоміжний просторічний або й бурлескний додаток до «високої» російської літератури.
«Попередники Шевченка, пародіюючи мову і народність нашу, не тільки не сприяли розвитку молодої української словесності, але своїм передражнюванням тільки допомагали нашим недругам глумитися з народних звичаїв і своєрідності народного характеру, зводячи нащадка славного козацтва до рівня ідіота. Антагоністи нашої національності, які, за своїм суспільним і соціальним станом, звикли вважати простолюдина своєю робочою силою, доходили часом до того, що, подібно до американських плантаторів, заперечували в цьому обдарованому племені, – яке багатством пам’яток народної поезії довело свою здатність до духовного зростання в майбутньому, – заперечували, кажу, в ньому будь-яку здатність до вищого розумового розвитку. Нехай їм Бог прощає таку образу!»[41]
На межі між 30-ми і 40-ми рр. ХІХ ст. на теренах України виділяються й поміщицькі сімейства «з новим напрямком, відзначаючись і освітою, і гуманністю. Їх було небагато, – визнавав Афанасьєв-Чужбинський, – та, проїхавши кілька десятків верст, ви були впевнені, що зустрінете і розумну бесіду, і цікаву книгу, посперечаєтесь не тільки про собак та коней і почуєте справжню музику. Між жінками цих сімейств виникає потяг до національної літератури…»
У цих родинах «крім «Енеїди» Котляревського, яку дівчатам читати не давали, українською мовою були вже повісті Квітки, «Полтава» та «Приказки» Гребінки, поширювалися рукописні твори Гулака-Артемовського; та все це читалося у вищих колах якось мляво. Поява «Кобзаря» миттю розвіяла апатію і викликала любов до рідного слова, (виділення наше – Авт.) вигнаного з ужитку не лише в колах вищого стану, а й у розмові з селянами, які намагалися і, звичайно, кумедно, висловлюватися по-великоруськи. Сміливо можу сказати, що після появи «Кобзаря» більшість взялася за повісті Квітки»[42].
Долаючи брак національних видань, цензурні перешкоди твори Шевченка почали переписувати від руки і поширювати у списках. Справою культурного престижу стало переписування в альбоми не лише елегій, а й великих поем[43].
Український народ має завдячувати генієві Шевченка тим, що він практично наодинці, виграв історичну боротьбу за перетворення народної розмовної мови на мову національної літератури. Щоб усвідомити значення цієї перемоги, доцільно ще раз нагадати: мова – це джерело національного духу, це запорука життя народу.
Шевченко виграв битву за народ! Таке формулювання не є перебільшенням. Але постає природне питання, що наснажувало Шевченка у цій битві. Пошуки відповіді приводять до іншого формулювання. «Народ, в особі Шевченка, виграв битву за свою мову, культуру, життя».
Тотожність Шевченка і народу підкреслював його видатний сучасник і побратим М.Костомаров: «…Шевченко не наслідував народних пісень. Шевченко не мав на меті ні описувати свій народ, ні підладжуватися під народний тон: йому не було потреби підладжуватися, бо він по природі своїй інакше не розмовляв. Шевченко як поет – це був сам народ, що продовжував свою поетичну творчість… З цього боку Шевченко був обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ мовби обрав його співати замість себе… він шукає самовираження; він знаходить його у своїх обранцях, поетичних особистостях, які живуть життям народу, стоять вище від кожного, зокрема за обдарованням, і тому здатних висловити належним чином те, що всі відчувають, думають, бажають. Ось такою особистістю був Шевченко»[44].

Шевченко – член «Общества мочемордія»
Намагаючись вилучити з біографії Шевченка хоча б найменші вказівки на його людські слабкості, біографи Кобзаря здебільшого замовчують його членство у цій «організації». Таким чином, вони найкращих міркувань, дають підстави негідникам поширювати про Шевченка неймовірні плітки.
Коли Шевченко 1843 р. приїхав в Україну, його уже відомого українського поета, часто запрошували різні поміщики. Після короткого візиту до князів Рєпніних, Шевченка запросили до себе брати Закревські. Старший з трьох братів – Платон був полковником у відставці. Він був типовим кріпосником. Міг власноруч відшмагати різками у стайні «винуватого» кріпака. Середній брат відзначився вільнодумними республіканськими симпатіями. За доносом пильного сусіда Михайло Закревський виголосив був тост «Хай живе Французька республіка!» Наймолодший брат Віктор, ротмістр у відставці, відзначився своїм м’яким ставленням до залежних селян. Сам він не господарював, а землю віддавав «на гурти»[***] на прийнятних для селян умовах. З виходом «Кобзаря» він на все життя став палким прихильником шевченкової поезії. Саме він і очолював «Общество мочемордия». Товариство виробило свій ритуал та ієрархію. «Звання» та «ордени» члени товариства отримували за особливі «здобутки» у застіллях під час яких вони не просто пили, а «мочили морди».
У такий потворний, але дозволений, спосіб провінційні поміщики намагалися кинути виклик сірій буденності, десь висміяти фальшивість тих цінностей та норм, яких дотримувалася більшість їхньої верстви. Невідомо, що стало «ідейною» основою товариства: чи прагнення спародіювати модні тоді масонські ложі, чи ностальгічні спогади про бурсацьку або кадетську юність з її невгамовними витівками. Відомо лише, що у товаристві перебували не найгірші представники провінційного малоросійського дворянства. Гостюючи у Закревських у Березовій Рудці, Тарас Шевченко не цурався «мочемордів», адже дозволяв собі випити й чарку (хоча ніколи й не був бранцем пиття).
Щоб вгамувати прояви «благосного обурення» з приводу участі Шевченка у застіллях товариства, варто навести деякі історичні аналогії. Так, 1809 р. у Берліні яскраві представники німецького романтизму заснували «Християнсько-німецьке застільне товариство». А можливо «мочемордам» дав приклад сам Пьотр І, заснувавши колись «Всепьянейший собор»[45].

Російський абсолютизм – причина страждань мого народу
Спілкування Шевченка з українськими поміщиками дуже швидко показало йому, що більшість з них залишається невблаганними самодурами-кріпосниками, інші фарисеями-кріпосниками, освіченими верхоглядами, що зневажали рідну мову й культуру. Водночас поет бачив навколо себе злидні, страждання й приниження закріпаченого села. Як наслідок, поет поступово обмежував коло свого спілкування.
Один з гострих конфліктів Шевченко мав з Платоном Лукашевичем. Той вважав себе «українським патріотом», підтримував контакти з галицьким українством, але залишався нікчемною істотою. Якось він у найлютішу зимову хурделицю відправив з Березані до Яготина свого кріпака з запискою до Шевченка і наказом зразу ж повернутися з відповіддю. Вражений жорстокістю, Шевченко відписав, що він припиняє знайомство з цим паном. Тоді Лукашевич надіслав ще одну записку зі словами, що у нього таких Шевченків триста душ.
Наростав конфлікт і з тими фарисеями, що в очі світили, а боком душу тягли. Шевченко звичайно не міг знати, про що ті думали, але душею відчував їхню нещирість, бачив і дисонанс між їхніми словами та справами. Відомий історичний часопис «Киевская старина» дає нам можливість зрозуміти сутність фарисейства тогочасних українських поміщиків. Відомий Григорій Галаган приязно ставився до Шевченка, запрошував до себе на гостини, купував його твори, колекціонував твори мистецтва і заснував славетну колекцію Павла Галагана. Водночас у своєму щоденнику писав: «…Народ избалован в сильной степени, доходит даже до непослушания… Надобно напомнить этим людям для примера, но неужели нет других средств? Может быть и есть, но я довольно эгоист, чтобы потрудиться поискать их: высечь легче [виділено нами –Авт.]»[46].
Враження, отримані Шевченком від життя у чиновницько-бюрократичному Петербурзі, поєдналися зі свіжими враженнями про життя у рідній уярмленій Україні, розбудили дитячі та юнацькі образи, привели розум до усвідомлення, що все це є прояви і наслідки дії абсурдного деспотичного суспільного механізму під назвою «Російський абсолютизм».

Чинники сили й гнилості російського абсолютизму
Саме за Миколи І у 30 – 40 рр. ХІХ ст. російський абсолютизм досягнув вершини своєї могутності. Абсолютистські режими існували і в багатьох країнах Західної Європи. Саме їхні риси намагався скопіювати Петро І, щоб модернізувати Росію. Проте ці спроби стосувалися лише зовнішніх проявів життя у твореній ним Російській імперії. У Західній Європі абсолютні монархії розчистили шлях для розвитку третього стану і насамперед буржуазії. Вільно господарюючи, ця верства сприяла економічному, соціальному й культурному розвиткові і поступово призвела до ослаблення абсолютних монархій у Європі, поступовому розширенню прав і свобод людей і громадян.
Тоді, коли у Західній Європі абсолютизм здавав свої історичні позиції, в Росії він продовжував набирати силу. Причому з часів Петра І він працював не на створення сприятливих умов для російського третього стану, а на зміцнення перших двох. Таким чином, у Росії абсолютизм працював на перетворення суспільства у східну деспотію з виключно зовнішньою європейською мішурою: архітектурними будівлями, одягом, меблями, французькою мовою на балах, мундирами, зброєю, яку виробляли на кріпосницьких мануфактурах. Такі мануфактури історики-економісти називають економічними монстрами. За формою вони були схожі на західні підприємства, але засновувалися на старих кріпосницьких відносинах[47]. Кріпосницькі мануфактури використовували безплатну рабську працю і давали можливість поміщикам випускати дешеву продукцію. Таким чином вони перемагали тих підприємців, які намагалися використовувати вільну і найняту за гроші робочу силу. Хоча кріпосницькі мануфактури через використання рабської праці були низькопродуктивними підприємствами, їх все-таки вистачало, щоб забезпечувати армію сучасною зброєю і за її допомогою тримати в покорі власний народ та у страхові тримати сусідні народи.
З метою зміцнити московську феодальну державу Петро І запозичив на Заході також бюрократичну машину. Але якщо на Заході вона працювала для того, щоб здолати феодальні перешкоди і забезпечити буржуазії сприятливі умови для господарювання, то в Росії західноєвропейську бюрократичну машину припасували для контролю за всіма проявами життя, які хоча б трохи створювали загрозу для панування поміщицтва і самої бюрократії.
Варто зазначити, що у 20 – 40 рр. ХІХ ст. у Росії, і насамперед у її Південно-Західних (українських) губерніях розпочався промисловий переворот. Соціально-економічні процеси, що саме тоді зароджувалися, неминуче мали привести до знищення абсолютизму. Але у ті десятиліття перші паростки нових відносин і нових продуктивних сил зміцнювали російський абсолютизм.
За Миколи І абсолютизм досягнув свого апогею як у внутрішній, так і в міжнародній політиці. Імператор мав достатнього рівня розвиток, щоб признатися самому собі: «Революция на пороге России». Водночас він поклявся: «…Она не проникнет в Россию, пока во мне сохранится дыхание жизни»[48]. І він дійсно все робив, щоб зміцнити абсолютизм у внутрішній та зовнішній політиці.
Перемоги у війні з Персією (1826 – 1828) і Туреччиною (1828 – 1829) дали змогу закріпити за Росією Чорноморське узбережжя від Дунаю до Батумі; побудувати у Дарданелах російську військову базу і розмістити там у 1834 році 10-тисячний корпус. Придушення революції 1848 – 1849 рр. в Угорщині дали йому титул «жандарма Європи».
Водночас, він не міг не бачити, що Європа досягає все більших успіхів в економіці, добробуті, культурі і що ці успіхи неминуче загрожуватимуть російському абсолютизму як у військово-економічному, так і в морально-культурному сенсах. Тому намагався ізолювати свої володіння залізною завісою від економічного й культурного впливу Заходу. Тоді, правда, для означення політики ізоляції використовували інший образ – казали, що Микола І шукає усіх засобів, «чтобы сделать Россию Китаем». Так, коли за його володарювання у Росії розпочалося будівництво залізниць, імператор навмисне наказав збільшити ширину залізничної колії, щоб на випадок війни військові ешелони з Європи не змогли безперешкодно доїхати до російських столиць.
Не менш енергійно він намагався вибудувати якомога більше «умтвенных плотин», які б захистили його імперію «от тлетворного влияния гнилого Запада». Зокрема, Микола І заборонив особам молодшим 25 років видавати паспорти для поїздок у Європу, щоб, мовляв, їхні незміцнілі уми не проймалися небезпечними революційними настроями.
На думку сучасних істориків, головним своїм завданням російський імператор вважав «покласти край спробам освіченої меншості активно й відкрито брати участь в адміністративному та громадському житті країни»[49] З цією метою у Росії було реформовано корпус жандармів. Після придушення повстання декабристів жандармський корпус був перетворений у корпус політичної поліції – став «очима й вухами» та пекельними іклами самодержавної влади. Він забезпечував контроль і нагляд за «благонадійністю» населення Російської імперії та підпорядковувався безпосередньо Третьому відділенню Особистої канцелярії Його Імператорської Величності[50].
1832 р. у імперії було здійснено спробу сформулювати офіційну російську національну ідею. Її сформулював міністр освіти граф Уваров: «самодержавство – православ’я – народність». Ця ідея «офіційної народності» мало вплинула на тодішні освічені кола імперії. Водночас вона дала цензорам конкретні вказівки, чого не можна допускати – всього, що, мовляв, перешкоджає об’єднати народ навколо царя та скріпити це єднання православною вірою. Цензура насамперед перешкоджала поширенню у російському суспільстві європейського «гнилого» духу критичності. Вона прагнула покласти край спробам критичної оцінки дій влади. Вона забороняла будь-які вирази, у яких проглядалася хоча б незначна чи навіть мимовільна критика дій влади, становища у суспільстві.
Зрештою Миколі І майже вдалося зробити так, щоб на неозорих теренах імперії на «усіх язиках» все замовкло.

Сам проти імперії
Слабка натура у такій ситуації цілком природно замовкала і мала достатньо підстав, щоб виправдати свою мовчанку. Але не замовчала душа Шевченка. Перше повернення вільного Шевченка у рідну Україну ще з більшою гостротою продемонструвало молодому поетові всю дикість, нелюдськість кріпосницького режиму, який насаджував у своїй «тюрмі народів» російський абсолютизм. «А братія мовчить собі, // витріщивши очі!». Та й яка вона йому братія: знавіснілі чи фарисеї-кріпосники, пришельці, зрадники, що втратили зв’язок з колись рідним, а сьогодні ними ж мученим народом… І в безумному зухвальстві молодий поет стає на прю з імперією – пише поему «Сон».
У поемі Шевченко з перших же рядків з найгострішим сарказмом засуджує імперські прагнення Миколи І, який «неситим оком – // За край світа зазирає, // Чи нема країни, // Щоб загарбать і з собою // Взять у домовину…» Не менш гостро Шевченко засуджує й ідейного натхненника Миколи Петра І: «А він руку простягає, // Мов світ увесь хоче // Загарбати».
Що стосується оцінки внутрішньої політики царів, навколо яких нібито мав об’єднатися народ, то Шевченко вигукує: «Кати! кати! людоїди!»
Кількома меткими розчеркама пера він висміює й естетичні взірці імперії. У рамках офіційної народності естетичний символ імперії мала неодмінно уособлювати цариця. Шевченко дає їй по-народному жорсткі і глумливі характеристики: «…Мов опеньок засушений, // Тонка, довгонога, // Та ще на лихо, сердешне, // Хита головою.»; «…А диво-цариця, // Мов та чапля меж птахами, // Скаче, бадьориться». «Так оце-то та богиня! // Лишенько з тобою. // А я, дурний, не убачивши // Тебе, цяце, й разу, // Та й повірив т у п о р и л и м // Твоїм віршомазам».
Дослідники творчості Шевченка давно помітили, що заводячи мову про царів, поет обирає неймовірно гнівний або нестерпно глузливий проте завжди зверхній тон. Він дозволяє собі звернутися до царя «Безбожний царю! Творче зла! Правди гонителю жестовий!», може назвати царя «іродом» або ж «п’яним царем-владикою»… прикладів багато. Таке ставлення до монархів дозволяли собі хіба ще французький митець Беранже та угорець Шандор Петефі «але ж ті писали про своїх королів у революційну пору, коли народ скидав їх або ж збирався це зробити, а Шевченко – в час глухої реакції…» і робив це «один на всю Росію».
Як пояснити «безумну» міру зухвальства молодого поета»? – запитує дослідник життя і творчості поета І.Дзюба. І сам же відповідає. Мабуть, крім глибини політичної думки та зрілості оцінки, тут позначилися ще й «козацький» темперамент, традиція демократизму, відчуття незалежності й гідності, суто народне внутрішнє почуття вищості над панством і владою, яке знайдемо в народних казках, анекдотах, прислів’ях, піснях, у всій народній поезії…»[51]

Бог і Шевченко
У поетичних творах Шевченко звертається до Бога по-різному. Ми можемо знайти багато звернень, висловлених у момент розпачу й гніву, викликаних історичною несправедливістю стосовно долі України, нелюдськими вчинками царів і поміщиків щодо українців і просто людей. У інших же творах поет звертається до Бога як переконаний у його величі й правоті, як щирий християнин. Як пояснити учням таку суперечність?
Щоб відповісти на це питання, вважаємо за необхідне насамперед наголосити на тому, що Шевченко питання віри чи невіри вважав питанням глибоко особистим. Серед його знайомих і друзів були люди різних віросповідань. Він без будь-яких застережень однаково щиро спілкувався як з православними, так і з євреями-юдеями, німцями-протестантами, поляками-католиками. Шевченко однаково, засуджував дії католицьких та православних священиків у історичному минулому та в сьогоденні. Критерій оцінки дій священиків у Шевченка один: любов до людини. А.Козачковський у спогадах про Шевченка згадує: «Я був свідком, коли Шевченко, слухаючи блюзнірство хазяїна, в якого він жив, сказав: «Знущатися з тих морально-релігійних переконань, які освячені віками і мільйонами людей, нерозумно і злочинно»[52].
Шевченко – людина глибоко віруюча. Він вірить у Бога, для якого люди є людьми (Ликері), який не карає чи милує, а любить людей, несе їм правду (Ян Гус). Водночас він не знає Бога, іменем якого мордують народи, розпинають сиріт, проливають моря сліз та крові.
Учням слід пояснювати, що формулюванням «а до того, я не знаю Бога» Тарас Шевченко не відкидає чи знеславлює Бога. У такий спосіб він заперечує використання Божого імені для виправдання безбожних справ. У цьому розумінні Шевченко засуджував московське попівство… за обскурантизм[†††], тримання народу в духовній темряві». Усе офіційне православ’я він засуджував «за покірливість перед начальством і панством». «Шевченко справедливо бачив у російській православній, казенній церкві духовного тюремника від царизму, символ облудності режиму. Звідси його сарказм, зневага, гнів і глум, іронія»[53].
Відома ідея «офіційної народності» використовувала православну віру заради єднання народу навколо царя. Причому, у ході цього єднання офіційна церква проводила русифікацію усіх неросіян. З цією метою вона використовувала ідею так званого «Русского Бога». В цю ідею наприкінці ХІV ст. вкладалося почуття вдячності за перемогу над ордою хана Мамая. Але в ХІХ ст. ідеї «Российского Бога» і «Святой Руси» уже використовувалися царизмом для освячення колоніальної внутрішньої та імперіалістичної зовнішньої політики.
Така надмірне патріотично-богохульське використання імені Бога викликало спротив у російської ліберальної інтелігенції. Зокрема, П.В’яземський у вірші «Русский Бог» визначає його таким чином: «…Бог метелей, Бог ухабов, // Бог мучительных дорог, // Станций, тараканьих штабов, // Вот он, вот он, русский Бог. // Бог голодных, Бог холодных, // Нищих вдоль и поперек, // Бог имений недоходных, // Вот он, вот он, русский Бог… К глупым полн он благодати, // К умным беспощадно строг, // Бог всего, что есть некстати, // Вот он, вот он, русский Бог…»
Так висміював спроби царизму поставити ім’я Бога у прислугу російського царизму (як це зробив Пьотр І зі Святійшим Синодом) російський ліберал. Що ж казати про українського поета – плоть від плоті, кров від крові уярмленого народу. Поки «жива правда у Господа Бога» тобто Божа правда, заснована на любові, повазі, гідності людини не утвердиться між людьми, поки іменем Бога будуть зміцнювати самодержавний престол – запоруку рабства серед людей, до того часу Шевченко не знає такого бога – бога пропагандистів ідеї «официальной народности».

Шевченко – національний поет. Він любить свій народ і поважає інших
У системі координат «націоналіст – інтернаціоналіст – патріот» Шевченко звичайно є націоналістом. Адже за визначенням, націоналістами є ті, хто є носіями національного світогляду, ідеології, та готові на практиці захищати інтереси свого народу, зміцнювати його самобутність і культуру. Як і всі суспільні явища, процеси націоналізм може проявитися як у конструктивній формі – націоналізм-патріотизм, так і деструктивній – шовінізм, фашизм, нацизм. Критерієм, який дозволяє розрізняти різновиди націоналізму, є ставлення до інших народів. Якщо людина, що любить свою Батьківщину, поважає при цьому інші народи, визнає їх природне право на власну самобутню культуру, на захист своїх економічних, соціальних та усіх інших потреб та інтересів, така людина є, без сумніву, націоналістом-патріотом. Але якщо людина, що розписується у своєму патріотизмі, водночас зневажає інші культури, готова інші народи пригноблювати, щоб живитися їхніми ресурсами для задоволення своїх потреб, така людина не гідна високого звання патріота, націоналіста.
Пробним каменем для Шевченка стало його ставлення до боротьби народів Кавказу за своє право на незалежне життя. Ніби не помічаючи усіх нещасть, які несла загарбницька війна горцям, російські «генії слова» від Державіна до Тютчева оспівували тему підкорення Кавказу «русским мечом», закликали Кавказ «смириться» перед черговим пишно оспіваним російським генералом. Вони навіть не ставили під сумнів правомірність російської експансії на Кавказ. Більшість російських митців, вважали самобутню культуру кавказьких гірських народів, відсталою, безперспективною, приреченою на поразку перед натиском прогресу й цивілізації. І роль цивілізатора вони відводили «доблесній» російській армії, яка на кавказькому полі битви примножувала свою «честь і славу». Засліплені чи настрашені блиском імперської зброї, вони ніби не помічали, що Російська імперія при завоюванні Кавказу застосовувала такі засоби як насильницьку зміну етнічного складу населення (насильницькі виселення), каральні експедиції, що супроводжувалися руйнуванням аулів, вбивством мирних мешканців, взяттям заручників, випалюванням і вирубуванням лісів, витісненням з пасовищ, захопленням і вирізанням худоби, знищенням урожаю, вирубуванням садів, спаленням пасік, забороною продавати горцям будь-які ресурси, забрудненням нечистотами джерел – встановленням повної блокади. Виплатою премій «за кожну відрубану голову горця» по 10 рублів, спаленням і оскверненням мечетей. Вони не помічали цих відвертих проявів державного тероризму.
Лише окремі російські митці О.Бестужев-Марлінський, О.Полєжаєв, М.Лермонтов поступово стали звільнятися від офіціозних оцінок і почали розглядати Кавказ як арену історичної драми, де лютує горе, ллються кров і сльози. Проте, вони так і не наважилися вказати на причину цього лютого горя, тим більше навіть і не намагалися закликати гноблені народи до продовження боротьби.
Перші кроки в усвідомленні права малих, неісторичних народів на захист власної батьківщини та культури робили і європейські митці. Правда, тоді такі права вони визнавали не за народами Азії чи Африки, а лише за колись славетними греками та іспанцями.
Шевченко максимально безстрашно зриває з Російської імперію машкару «захисника цивілізації та християнства». Лише Великий Тарас восени 1845 р. у поемі «Кавказ» з усією можливою гостротою заперечив примітивний поділ народів славетними філософами на великі й малі, державні й недержавні, історичні й неісторичні. Він проголосив усьому людству, що кожен народ має природне, ніким «не прошене, не дане», право на власний спосіб життя, культуру, суверенітет: «В своїй хаті своя й сила, і правда, і воля». Кобзар звеличує, уславлює право народів на святу боротьбу за свободу: «…Борітеся – поборете, // Вам бог помагає! // За вас правда, за вас слава // І воля святая!..»
Таким чином Шевченко поставив права усіх, навіть самих «незначних», народів на свободу, право боротися за неї на той рівень усвідомлення, на якому це право усвідомлюється лише сьогодні – на початку ХХІ ст. Підкреслимо, лише усвідомлюється, але далеко не завжди втілюється у життя.
Наскільки Шевченкові погляди були сміливими і випереджали час, засвідчує спогад його сучасника Варфоломія Шевченка: «Раз ходили ми з Тарасом по саду. Він став декламувати «За горами гори, хмарою повиті…» Я слухав, притаївши дух; волосся у мене піднялося дибом. Я став радити йому, щоб не дуже «заходив він у хмари»[54].

Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство
Наприкінці 1845 р. Шевченко отримав атестат «вільного художника» і був призначений співробітником Київської археографічної комісії. Навесні він оселився у Києві і за дорученням комісії та на власний розсуд замальовував історичні місця Києва, внутрішній вигляд храмів та мальовничі околиці. Саме тоді Шевченко знайомився з викладачами та студентами університету св.Володимира. Серед них були й члени Кирило-Мефодіївського братства.
Засновниками організації були Микола Костомаров, Микола Гулак та Василь Білозерський. У складі товариства виділялася група радикально налаштованих членів Микола Гулак, Микола Савич, Дмитро Пильчиков, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Іван Посяда. До поміркованіших належали Василь Білозерський, Олександр Маркевич, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров.
Історикам відомо, що Шевченко швидко подружився з багатьма членами братства, брав участь у їхніх зібраннях. Вважалося, що він вступив до товариства у квітні 1846 р. Водночас слідство, проведене жандармами, факту членства Шевченка у братстві не довело. Проте ніхто не заперечує, що поета сприймали своїм за духом. Історики визнають, що Шевченко був одним з ідейних натхненників братства і впливав на його членів у революційному дусі.
Цей факт визнавав М.Костомаров – один із засновників братства, автор програмного твору – «Закону Божого» (пізніша назва «Книга буття українського народу»). «Тарас Григорович прочитав мені свої недруковані вірші… Я побачив, що муза Шевченка роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди!!! Поезія завжди йде вперед, завжди зважується на сміливу справу; за нею йдуть історія, наука і практичний труд. Легше буває останнім, але важко першій. Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути чи не знепритомніти від раптового світла істини… Тарасова муза прорвала якийсь підземний склеп, уже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями, засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоб сховати від нащадків навіть згадку про місце, де знаходиться підземна порожнеча. Тарасова муза сміливо ввійшла в цю порожнечу зі своїм невгасимим світочем і відкрила за собою шлях і сонячним променям, і свіжому повітрю, і допитливості людській». Наприкінці своїх роздумів Микола Костомаров порівнює творчість Шевченка з «незгасимим вогнем – вогнем Прометея»[55].
Факт ідейного впливу на радикальніших членів братства засвідчив у своєму доносі й студент Петров. Зокрема, він не згадує про якісь зустрічі з Шевченком, але повідомляє про те, що О.Навроцький «прочитал мне четыре стихотворения Шевченко, имеющие своим содержанием мысли явно противозаконные»[56]. Про те, що Шевченко був міцно пов’язаний з братством, засвідчує і факт його арешту разом з членами братства.

Ідея слов’янського братства у сприйнятті українських та російських слов’янофілів
Члени Кирило-Мефодіївського братства головною політичною метою своєї діяльності вважали звільнення України з-під імперського гноблення та побудову незалежної держави з демократичним ладом на зразок Французької республіки. Водночас члени братства усвідомлювали, які, майже непереборні перешкоди стоять на шляху політичного визволення України. М.Костомаров з цього приводу зазначав: «Трудна справа… Так воно є: ми, українці, самі нічого не вдіємо – сили не маємо: Москва тягне до себе, поляки Москви бояться і не довіряють їй, як і з ким тут починати?» Реально оцінював ситуацію й В.Білозерський: «А втім, ясно, що окреме існування України неможливе; вона перебуватиме між кількома вогнями, утискуватиметься і може зазнати сумнішої долі, ніж зазнали поляки».
За таких, здавалося б, безнадійних історичних умов кирило-мефодіївці знайшли дуже оригінальний шлях звільнення України зі смертельних обіймів Москви. Заради утвердження державної незалежності України вони запропонували створити федерацію незалежних слов’янських держав, на зразок Сполучених Штатів Америки. Центром Усеслов’янського федеративного союзу мав стати Київ, де раз на чотири роки збирався б найвищий орган федерації – Слов’янський собор (сейм чи рада) з консультативними й регулятивними повноваженнями.
Братчики скористалися ідеєю слов’янофільства, що зародилася у західних слов’ян. Водночас доцільно наголосити, наскільки у 40-х рр. розійшлися підходи до ідеї єдності слов’янства в російських та українських слов’янофілів.
Для пояснення цієї різниці можна використати слова Бенуа Мальона, автора п’ятитомної «Історії соціалізму», опублікованої у 1884 – 1885 рр. Це популярне у Європі видання про Кирило-Мефодіївське братство писало таке: «Шевченко й Костомаров не допускали в своїй програмі релігійної нетерпимості й гегемонії одного народу над іншим, в той час як обидва ці елементи були в думках всіх московських панславістів. Українська ідея добре виявлена в Шевченка в його «Івані Гусі»: «Щоб усі слов’яни стали // Добрими братами…»
Порівняйте цю ідею з апофеозом московського орла в Хом’якова, що має диктувати закони всьому світові, й ви тоді зрозумієте цілу відмінність думок Києва та Москви…»[57]
Так само розуміли різницю між російським і українським панславізмом представники російської демократії. У відомому герценівському «Колоколі» писалося, що московські панславісти намагаються допомогти російському престолу накласти свою руку на усі слов’янські народи, так як вона уже лежить на поневолених Україні та Польщі. «В Україні ця ідея одразу набула світлої форми федеративного союзу слов’ян, у якому кожна народність зберігала б свої особливості, при загальній особистій та суспільній свободі»[58].
Різницю між українським та російським слов’янофільством одразу ж помітило й російське жандармське керівництво. Стосовно російських слов’янофілів граф Орлов писав: «… Славянофилы… в высшей степени полезны: они суть двигатели в государстве, орудия самостоятельности и могущества его, так что правительство должно пользоваться ими и поощрять тех, которые действуют в истинно русском духе». Тому шеф жандармів рекомендував міністрові освіти Уварову «принять меры для направления трудов ученых к рассуждениям о народности, языке и литературе собственно русских»[59].
Водночас, у ході розслідування справи Кирило-Мефодіївського братства жандармські слідчі прийшли до висновку: «В Киеве обнаружено, что славянофильство может принять и преступное направление, обратившись в украинофильство (виділення наше – О.С.) с предложениями о восстановлении Малороссии в том виде, в каком она находилась до присоединения к России. Уже по имеющимся материалам можно с достаточным на то основанием утверждать, что целью Украйно-Славянского общества было направление, опасное для государственного спокойствия»[60].
Доведеться визнати об’єктивність такої оцінки. Адже «Закон Божий» – «Книга буття українського народу», категорично заперечував самодержавство, державним ідеалом слов’янства проголошував «вільну федерацію» (сьогодні б політологи назвали таку форму державного устрою конфедерацією тобто союзом незалежних держав), «де не буде ні царя, ні пана, ні кріпака, ні холопа».
Ця формула повністю заперечувала месіанську ідею російських слов’янофілів, що служила для маскування імперіалістичних намірів великодержавної Росії. По-перше, ці слов’янофіли нібито проголошували братерство слов’ян, але водночас встановлювали субординацію між ними. Так, згадуваний О.Хом’яков виділяв могутнього «полунощного орла» і його «младших братьєв». По-друге, «визволення» слов’ян з «тевтонського» чи турецького полону ці слов’янофіли розуміли як підпорядкування їх російському монархові.

На карб учителям, що вчилися за радянського часу
Тому, коли Шевченко згадує про сім’ю «велику, нову» він має на увазі не майбутній Радянський Союз зі старшою сестрою Росією, як свого часу старалися учням пояснювати радянські учителі. Шевченко вів мову про Усеслов’янську федерацію, у якій усі слов’янські народи мали бути вільними і рівними народами, жити життям усіх європейських народів.

Страх російського абсолютизму перед українським рухом
Підсумовуючи результати розслідування у справі Кирило-Мефодіївського братства шеф жандармів граф Орлов прийшов до таких висновків: «Обозрение всех этих обстоятельств приводит к следующим убеждениям: Украйно-славянское общество св. Кирилла и Мефодия было не более как ученый бред трех молодых людей. Учредители его Гулак, Белозерский и Костомаров по самому положению ученых людей в свете, конечно, были бы не в состоянии ни вовлечь в свое общество военных или народ, ни сделаться скорою причиною восстания».
Правда, наступні роздуми все-таки навели головного жандарма на віддалені у часі потенційні небезпечні наслідки діяльності та творчості членів українського товариства: «Но вред отних мог произойти медленный и тем более опасный. Быв при воспитании юношества, они имели случай посевать в возрастающем поколении испорченность и приготовлять будущие неустройства. К счастью, зло еще не созрело, а остальное предотвращено распоряжениями правительства».
Тут жандарм ховає конкретну сутність «зла», «неустройств», яких він не бажає допустити внаслідок розгортання українського руху. Зайвий раз він не хоче говорити про можливу небезпеку. Але судячи з його попередніх висловлювань про сутність українського слов’янофільства вона чітко визначена – незалежність України, якою вона і була до «воссоєдинения».
Щоб відвернути небезпеки, які приховував український рух для Російської імперії, граф Орлов запровадив систему таємного нагляду за активними українцями, яка діяла аж до кінця існування Радянського Союзу. Генерал-адь’ютантам Бібікову і Кокошкіну було доручено стежити за тим, «не питаются ли мысли о прежней вольнице, гетманщине и о мнимых правах на отдельное существование, чтобы обращали внимание на тех, которые преимущественно занимаются малороссийскими древностями, историею и литературою, и старались бы прекращать в этой области наук всякое злоупотребление, но самым незаметным и осторожным образом, без явных преследований и сколь возможно не раздражая уроженцев Малороссии».
У таємному листі шефа жандармів начальникові 5-го округу корпусу жандармів генерал-майорові О.Шнелю було звернуто увагу на потребу застосовувати ненав’язливе але наполегливе коригування їх досліджень на користь імперській ідеї. «…Чтоб они рассуждали сколь возможно осторожнее там, где дело идет о народности или языке Малороссии и других подвластных России земель, не давая любви к родине перевеса над любовью к отечеству, империи и изгоняя все, что может вредить последней любви, особенно о мнимых настоящих бедствиях и о прежнем, будто бы необыкновенно счастливом, положении подвластных племен, чтобы все выводы ученых и писателей клонились не к возвышению Малороссии, Польши и прочих стран отдельно, а Российской империи, в совокупности народов, ее составляющих»[61].

Арешт та покарання Шевченка
Студент університету св. Володимира Олексій Петров восени 1846 року найняв квартиру у домі де уже винаймав помешкання чиновник канцелярії генерал-губернатора Бібікова кандидат прав Микола Гулак. Доволі швидко він збагнув, що у Гулака часто збираються не просто друзі, а члени таємної організації. Спочатку він підслуховував через стіну, потім, втершись у довіру до сусіда, отримав від нього і переписав текст Статуту Братства, та «рукопису про гайдамаччину». 28 лютого Петров усно повідомив, а 3 березня написав офіційний донос.
18 березня у Миколи Гулака за наказом шефа жандармів Орлова було арештовано М.Гулака. Коли жандарми уже грюкали у двері, Гулак спробував заховати основний документ товариства – рукопис «Закону Божого». Він загорнув його у папір і заховав під дошками нужника. Проте пильні жандарми знайшли документ, а з ним і деякі інші.
Після вивчення змісту знайденого жандарми у ніч з 28 на 29 березня арештували Костомарова, Андрузького і Посяду. На початку квітня у Полтаві арештували Навроцького, Марковича. У Варшаві – Куліша і Білозерського, які їхали за кордоном планували зайнятися славістикою. 5 квітня у Києві на паромній переправі через Дніпро заарештували Тараса Шевченка. У нього знайшли зшиток рукопису «Три літа», альбом з малюнками та віршами, листи. Генерал-губернатор Фундуклей ознайомився з документами, виявив, що вірші «многие возмутительного и преступного содержания» Тому вирішив доставити Шевченка та вилучені документи під наглядом поліцейського офіцера та рядового жандарма у Петербург .
Усвідомивши потенційну небезпеку від діяльності Кирило-Мефодіївського братства і взагалі українського національного руху, царизм доклав максимуму зусиль, щоб придушити український визвольний рух у зародку. Усі провідні члени братства отримали суворі вироки. Найсуворішим був вирок для Тараса Шевченка: «Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений». Перечитавши проект вироку для Шевченка цар Микола І дописав: «под. строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать». Так російський цар позбавляв нашого генія того, що було сенсом його життя, що його робило ШЕВЧЕНКОМ. Пізніше поет і художник скаже, що навіть трибунал під головуванням самого сатани не міг би вигадати для нього жорстокішої кари.
Чому? Чому покарання людині, членство якої у братстві так і не було доведено, виявилося самим жорстоким. Як правило звертають увагу на особисту образу царської сім’ї. Якщо це так, то царі, прирівнюючись у Росії до Бога, могли б і виявити Боже милосердя. Думаємо, що так би і сталося, якби мова велася лише про образливі порівняння стосовно цариці. Пушкіну ж, зрештою, пробачили сатиру «Чапля».
Але Шевченко зачепив «святе» – основи імперської могутності, заснованої на гнобленні колоніальних народів. Він своєю поезією зазіхав на звільнення України, тобто на позбавлення імперії однієї з її основних підпор. Але почитаємо висновки щодо вини Т.Шевченка, зроблені шефом жандармів. Під грифом «весьма секретное и нужное» О.Орлов писав цареві: «Шевченко вместо того, чтобы вечно питать благоговейные чувства к особам августейшей фамилии, удостоившим выкупить его из крепостного состояния, сочинял стихи на малороссийском языке самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольности козачества, то с невероятною дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома, забывая в них личных своих благодетелей. Сверх того, что все запрещенное увлекает молодость и людей с слабым характером, Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны. С любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времен гетманщины, о счастии возвратить эти времена и о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства»[62]. Так ось виявляється у чому причина «вдвойне вредная и опасная», чого царі пробачити не могли: Шевченко своєю творчістю вселяє переконання про можливість відродження української держави.

Імперські уряди, що протягом цих двох століть урядували в Україні, Намагалися випалити з пам’яті українського народу ім’я Шевченка, створити такі умови, за яких би люди забули його полум’яну поезію і ніколи до неї не зверталися.
Тому ми хочемо завершити наші методичні матеріали тими рядками Шевченка, які 1884 р. було заборонено на надмогильному пам’ятнику поетові[63]:

Свою Україну любіть;
Любіть її во врем’я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть.

Сьогодні, напередодні відзначення дня народження Тараса Григоровича Шевченка, ми з певністю можемо сказати: сьогодні в Україні є люди з таким почуттям любові до Батьківщини. Частина з них у лютому 2014 р. довела свою відданість Україні, віддаючи за неї життя і здоров’я. Тому українська національна ідея визначена Кобзарем як одночасне соціальне і національне визволення українського народу неодмінно буде втілена у життя.

* * *

Цих методичних матеріалів, звичайно, замало, щоб осягнути велич нашого Генія. Сподіваємося, що вони дадуть відповіді на окремі питання щодо викладання дидактичного матеріалу про місце і роль Шевченка в українському історичному процесі, спонукає учителів до самостійних і глибших пошуків та роздумів про особу Кобзаря.

[*] Лат. laboratores – ті, що працюють. Один з трьох станів середньовічного суспільства, поряд з bellatores – тими, що воюють, і oratores – тими, що моляться.
[†] Консисторія – (від лат. consistorium – місце зборів) У православній церкві – установа при єпархіальному архієреї, наділена церковно-адміністративними і судовими функціями.
[‡] «Бакаляр» походить від переінакшеного народом першого вченого ступеня – бакалавр, що присвоюється випускникам вищого навчального закладу (від лат. bacca laureatus – увінчаний лавром)
[§] Граматка – тодішня абетка.
[**] Часослов – богослужбова книга з текстами релігійних пісень та молитов для щоденних церковних відправ. У школі використовували за читанку при навчанні грамоти.
[††] Псалтир – книга псалмів. Використовувалася як один з підручників для навчання грамоти.
[‡‡] Четьї Минеї
[§§] Кунштики – від німецького kunst [куншт] мистецтво, твір мистецтва. У даному разі йдеться про ілюстрації, гравюри у книзі.

[***] тобто здавав свою землю у колективну оренду селянам
[†††] Обскурантизм (від лат. obskurans (obscurantis) – який затемнює) – вкрай вороже ставлення до освіти, науки, прогресу, до всього нового, передового.

[1] Тарле Е.В. Наполеон. – Сочинения. – Т. VІІ. – М., 1959. – С.17.
[2] Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників. – К., 1958. – 13.
[3] Тарас Шевченко. Повне зібрання творів. У 6-ти т. – К., 1963 – 1964. – Т. ІІІ. – С.178, 179.
[4] Дзюба І. Тарас Шевченко. – К., 2005. – С. 28.
[5] Шевченко Т. Лист до редактора «Народного чтения» // Т. Г.Шевченко в документах і матеріалах. – К., 1950. – С.36.
[6] Там само.
[7] Дзюба І. Тарас Шевченко. – К., 2005. – С.36.
[8] Козачковский А.О. Из воспоминаний о Т.Г. Шевченко // Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників. – К., 1958. – 15.
[9] Розповідь Катерини Красицької // Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників. – К., 1958. – 11.
[10] Цит. за: Дзюба І. Тарас Шевченко. – К., 2005. – С.33 –34.
[11] Дзюба І. Тарас Шевченко. – К., 2005. – С.36.
[12] Княгиня, 1853. – Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах. – К., 1993. – С.13.
[13] Шевченко В.Г. Споминки про Тараса Григоровича Шевченка // Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників. – К., 1958. – 9.
[14] Зі спогадів Бондаренка // Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників. – К., 1958. – 10.
[15] Лазаревский Ал. Материалы к биографии Т.Г.Шевченко // Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників. – К., 1958. – 12–13.
[16] Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. Париж–Нью-Йорк–Мюнхен, 1955. – С.28.
[17] . Лазаревский Ал. Материалы к биографии Т.Г.Шевченко // Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників. – К., 1958. – 14.
[18] Лазаревский Ал. Материалы к биографии Т.Г.Шевченко // Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників. – К., 1958. – 12.
[19] Автобіографія Т.Г.Шевченка // Т.Г.Шевченко в документах і матеріалах. – К., 1950. – С. 31.
[20] Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. Париж–Нью-Йорк–Мюнхен, 1955. – С.26.
[21] Автобіографія Т.Г.Шевченка // Т.Г.Шевченко в документах і матеріалах. – К., 1950. – С. 38.
[22] Там само. – С.36.
[23] Тарас Шевченко. Повне зібрання творів. У 6-ти т. – К., 1963 – 1964. – Т. ІV. – С.147.
[24] Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С.59.
[25] Там само. – С.64.
[26] Дзюба І. Тарас Шевченко. – К., 2005. – С.80.
[27] Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С.60.
[28] Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. – К., 1982. – С.14 – 16.
[29] Дзюба І. Тарас Шевченко. – К., 2005. – С.83.
[30] Цит. за: Струкевич О.К. Історія України: Підручн. для 9-го кл. – К., 2009. – С.99.
[31] Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С.55.
[32] Викладено за: М[арто]с П.И. Эпизоды из жизни Шевченка // Біографія Т.Г.Шевченка за спогадами сучасників. – К., 1958. – 26.
[33] Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С.55.
[34] Дзюба І. Тарас Шевченко. – К., 2005. – С.85.
[35] Тарас Шевченко. Повне зібрання творів. У 6-ти т. – К., 1963 – 1964. – Т. V. – С.43.
[36] Т.Г.Шевченко в документах і матеріалах. – К., 1950. – С.39.
[37] Тарас Шевченко. Повне зібрання творів. У 6-ти т. – К., 1963 – 1964. – Т. V. – С.43 – 44.
[38] Цит. за: Дзюба І. Тарас Шевченко. – К., 2005. – С.128.
[39] Афанасьєв-Чужбинський О.С. Спомини про Т.Г.Шевченка.// Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 87, 88.
[40] Цит. за: Дзюба І. Тарас Шевченко. – К., 2005. – С. 138.
[41] Чалий М.К. Похорон Тараса Шевченка на Україні // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С.390.
[42] Афанасьєв-Чужбинський О.С. Спомини про Т.Г.Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 88, 89.
[43] Дзюба І. Тарас Шевченко. – К., 2005. – С. 227.
[44] Костомаров М. І. Спогад про двох малярів. // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. – 135.
[45] Дзюба І. Тарас Шевченко. – К., 2005. – С.230–231
[46] Отрывок из дневника Г.П.Галагана за 1845 г. // Киевская старина. – 1899. – № 11. – С. 231 – 232.
[47] Спунде А. Очерк экономической истории буржуазии. – Наука и жизнь. – 1988. – № 1. – С. 80 – 82.
[48] Антонов В.И. Мышкин – один из блестящей плеяды революционеров 70-х годов. – М., 1959. – С.6.
[49] Раев Марк. Понять дореволюционную Россию. Государство и общество в Российской империи. – Лондон, 1990. – С. 180.
[50] Енциклопедія історії України. – К., 2005. – Т. 3. – С. 138.
[51] Дзюба І., Жулинський М. На вічному шляху до Шевченка // Тарас Шевченко. Повне зібрання творів. – Т.1. – К., – С. 33 – 34.
[52] Козачковський А.О. Із спогадів про Т.Г.Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. – 78.
[53] Дзюба І. Тарас Шевченко. – К., 2005. – С. 637, 638.
[54] Цит. за: Передмова // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 7.

[55] Костомаров М. І. Спогад про двох малярів. // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. – 133 –134.
[56] Кирило-Мефодіївське товариство. – Т.1. – С. 26.
[57] Борщак Ілько. Шевченко у Франції. – Львів, 1933. – С.23.
[58] Колокол. – 1861. – № 61.
[59] Янковский Ю.З. Из истории русской общественно-литературной мысли. – К., 1972. – 11.
[60] Цит. за.: Дзюба І. Тарас Шевченко. – К., 2005. – С.430.
[61] Кирило-Мефодіївське товариство. – Т. 1. – К., 1990. – С. 80 – 81.
[62] Там само. – С. 67.
[63] Лист київського генерал-губернатора київському губернаторові про заборону будь-яких цитат із творів Т.Г.Шевченка на його надмогильному пам’ятнику // Т.Г.Шевченко в документах і матеріалах. – К., 1950. – с.296.

09. 06. 2015 р.
Інформація учителям української мови та літератури
Використання сучасних педагогічних технологій на уроках української мови та літератури
9 червня 2015 р. в актовій залі Вінницької академії неперервної освіти відбулися заняття Школи послідовників перспективного педагогічного досвіду вчителів-філологів області з теми «Використання сучасних педагогічних технологій на уроках української мови та літератури».
Проведено презентацію досвіду роботи Коваленко Ліни Василівни, вчителя української мови та літератури навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ-гімназія №6 Вінницької міської ради» та презентацію досвіду роботи шкільної АРТ- студії вчителів-словесників.
Робота педагогів проходила під гаслом «Учителю! Твори, гори й світи, Веди дітей в незвідані світи!», за яким і працює кафедра вчителів-словесників навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І-ІІІ-гімназія №6 Вінницької міської ради».
У ході занять Школи послідовників перспективного педагогічного досвіду вчителів-філологів обговорено наступні питання:
•Педагогічний досвід вчителя: складові професіоналізму (Коваленко Лариса Василівна).
•Методи та прийоми емоційного налаштування на урок. (Коваленко Ліна Василівна)
•Сучасні методи та прийоми вивчення біографії письменника в школі. (Бахтіна Алла Вікторівна).
•Прийоми засвоєння навчального матеріалу засобами поетичного слова (Самаруха Олександр Вікторович).
Як результат багаторічної плідної співпраці, вчителі представили свій авторський електронний посібник «Розширення світогляду школярів на уроках словесності за допомогою ІКТ».
Даний посібник розміщено за адресою:
http://ito.vspu.net/SAIT/inst_kaf/kafedru/matem_fizuka_tex_osv/www/el_ppz/files/Kobusya_VM/posibnik/index.html
В кінці заняття проведено аукціон методичних ідей, окреслено ряд завдань щодо впровадження перспективного педагогічного досвіду вчителів української мови та літератури, мов національних меншин і світової літератури на обласному та всеукраїнському рівні.

Науково-методична діяльність
О.К. Струкевич займається питаннями підручникотворення (автор підручників з історії України для 8-11 класів), вивчає питання методики викладу тем «Громадянське суспільство, шляхи його формування», «Поняття нації, націоналізму, української ідентичності», «Філософія національної освіти». У зв’язку з актуалізацією питань світоглядного характеру, зосередився на викладі питань походження українського етносу, шляхів формування ідентичності, розвінчання історичних стереотипів, що перешкоджають формуванню української ідентичності.

О.П. Кущ науково-методичну діяльність реалізує передовсім в організації і проведенні курсів підвищення кваліфікації вчителів української мови та літератури; підготовці і проведенні лекційних, семінарських і практичних занять, спецкурсів, тренінгів різнотематичного плану, які насамперед спрямовані на підвищення мовної компетентності вчителів та формування мовної особистості учня. Окрім того, важливим напрямком у роботі постає організація об’єктивного й неупередженого оцінювання знань учнів під час проведення міжнародних конкурсів з української мови та літератури та всеукраїнської предметної олімпіади, – відтак укладаються й видаються відповідні методичні матеріали на допомогу як учителеві, так і учневі. Зокрема:
Кущ О.П., Панчук О.А., Цаль Т.В., Віннічук А.П., Діденко С.І. Учнівські олімпіади, конкурси з української мови і літератури: нормативно-правове забезпечення, методика проведення, завдання. - Випуск 1. - Вінниця: ВОІПОПП, 2013.- 102 с.
Кущ О.П., П'яст Н.Й, Панчук О.А., Цаль Т.В. Учнівські олімпіади, конкурси з української мови і літератури: нормативно-правове забезпечення, методика проведення, завдання. - Випуск 2. - Вінниця: ВОІПОПП, 2014. - 82 с.

Кущ О.П., П'яст Н.Й, Панчук О.А., Цаль Т.В. Учнівські олімпіади, конкурси з української мови і літератури: нормативно-правове забезпечення, методика проведення, завдання. - Випуск 3. - Вінниця: ВОІПОПП, 2015. - 86 с.
Т.В. Галич досліджує питання творчо-просвітницької взаємодії з батьківською громадою в контексті особистісно орієнтованої діяльності класного керівника; особливості функціонування системи «батьки-діти-школа» в сучасному інформаційному просторі; методики роботи з неформальними молодіжними групами, молодіжними субкультурами; позакласної роботи з англійської мови у загальноосвітніх навчальних закладах та питання впливу позашкільних навчальних закладів на процес формування дитячої особистості.
Л.І. Нежданова веде школу науково-методичного зростання учителів-філологів області з проблеми розвитку їх готовності до формування гуманістичних цінностей школярів; займається питаннями розвитку культури мовлення та педагогічного спілкування вчителя на гуманістичних засадах, грамотності офіційно-ділового мовлення вчителів. З метою забезпечення науково-методичного супроводу навчання слухачів на курсах підвищення кваліфікації розроблено 12 практичних та семінарських занять за такою тематикою:
Т.П.Ткачук займається питаннями підручникотворення (співавтор підручника з української мови для 5 класу), вивчає питання методики навчання української мови (дидактичні засоби навчання, педагогічні вимірювання знань та вмінь з української мови), досліджує актуальні проблеми педагогіки обдарованих дітей, а також проводить соціолінгвістичні дослідження з білінгвізму.
Т.В.Бурдейна-Публіка розробляє питання регіонально-культурологічних досліджень, зокрема вивчає та висвітлює етапи розвитку та становлення музичного життя Вінниччини в контексті розвитку культури Поділля. Регіональне джерелознавство є важливим концепційним підґрунтям формування національної самосвідомості українців і створення сучасної системи духовних і культурних цінностей. Окремим напрямом роботи є робота над темою «Українські письменники та драматурги в музичній реалізації», яка є важливою як для вчителів української мови та літератури, так і для вчителів музичного мистецтва.

1 коментар:

Unknown24 серпня 2017 р. о 06:48
МЕГА КРЕДИТНА КОМПАНІЯ

Вам потрібна позика чи фінансування з будь-якої причини
Як:
А) особистий кредит, розширення бізнесу,
Б) запуск бізнесу, освіта,
В) консолідація заборгованості,
Г) Кредити "Жорсткі гроші" або будь-який вид фінансових
Допомога

Зв'яжіться з нами сьогодні через нашу електронну пошту (jeff.henderson27@yahoo.com)

Щирі вітання,
Хендерсон
Генеральний директор
ВідповістиВидалити
Відповіді

Додати коментар