Зауваження та пропозиції
щодо змісту проєкту
Концептуальних засад реформування історичної освіти в системі загальної
середньої освіти,
виниклі у ході обговорення на підсумковій конференції курсів підвищення
кваліфікації учителів історії, правознавства та громадянскої освіти «Сучасна
історична й публіцистична література у застосуванні до курсу історії в НУШ» під
керівництвом О. Струкевича – професора КЗВО «Вінницька академія безперервної
освіти»
1. Учителі висловлюють
побоювання, що вивчення історії у ході другого концентру у 7 – 9 класах, який
передбачає систематичне осягнення історичного процесу з найдавніших часів до
ХХІ ст. включно призведе до надмірного навантаження учнів.
2. Враховуючи, що
формування української ідентичності та патріотизму є ключовими завданнями історичної освіти та передумовами
національної безпеки України, відновити з наступного року ЗНО з історії
України.
3. Зберегти окремі курси
з історії України та Всесвітньої історії, не відкидаючи водночас цілком
об'єктивні прояви єдності українського, загальноєвропейського та світового
історичних процесів, підкреслюючи цивілізаційну єдність і взаємовпливи.
4. Потреба у збереженні
окремих курсів з історії України та Всесвітньої історії відповідає потребам
формування сучасної української нації. Зокрема потребі відновлення української
ідентичності, якої українців цілеспрямовано позбавляли протягом останніх 454
років. Висловлено побоювання, що логіка інтегрованого курсу створить сприятливі
умови для «розчинення» історії України у історії Європи та світу. Якщо
суспільства Західної цивілізації прийшли до інтегрованого курсу внаслідок
тривалого історичного розвитку на власній національній основі з міцною
національною ідентичністю, то українське керівництво, вибравши сьогодні, практично
з лютого 2022 року, твердий курс на повернення до родини європейських народів,
цілком природно прагне максимально уподібнити життя українців європейському,
включаючи історичну освіту. На жаль наше керівництво не враховує той історичний
факт, що історична освіта в Україні мусить вивільнитися від інтегрованого курсу
«історія УРСР – складова історії СРСР».
Це може статися принаймні через одне покоління громадян незалежної України,
які, маючи міцну ідентичність українця, поведуть своїх дітей до школи. Інакше ми
отримаємо ситуацію, коли на місці вчорашнього розчинення історії України у
історії СРСР. Ми без міцної бази ідентичності, почнемо розчиняти історію України у інтегрованому курсі
«Історія: Україна і світ».
5. Висловлено сумніви
про те, що у старших профільних класах більшість учнів історію України фактично
ігноруватимуть, зосереджуючись на профільних предметах. Як наслідок, більшість
молодих громадян України включатимуться у супільне життя зі знанням історії
Батьківщини на рівні учня 9 класу.
6. Щоб запобігти цьому
пропонується принаймні курс «Історія української держави» перетворити в
обов'язковий для усіх старших класів, незалежно від профілю.
7. У механізмах
заохочення для молодих спеціалістів до роботи в школі запозичити досвід
заохочення учителів фінської школи, встановивши початкову платню не менше ніж
400 умовних одиниць.
8. Викликають сумніви
щодо структури фахової підготовки учителя історії, за якою на вивчення предмету
пропонується виділити 30% від загальних зусиль і часу. Психологічний, педагогічний,
методичний арсенал учителя залишатиметься формальним, а то й даремним, без
глибокого розуміння учителем історичного процесу. Тому пропонуємо дві третини
часу відводити на вивчення предмету (66,6%) і одну третину (33,3%) – на педагогічну,
психологічну і методичну підготовку.
9. Висловлено сумніви
щодо реалізації професійних, громадянських та людських прав учителя історії,
якому надається статус медіатора, а не, принаймні, партнера учня. Статус
медіатора, посередника, який надає виключно освітні послуги, суперечить і
філософії Нової української школи. Адже формування у учнів тих чи інших
компетентностей передбачає, як неодмінну складову – ставлення до засвоюваного
дидактичного матеріалу. У ході вивчення історичного матеріалу без висловлення
учителем власного ставлення до матеріалу неможлива реалізація таких завдань
історичної освіти як формування ідентичності, виховання патріотизму,
прищеплення громадянських чеснот тощо.
10. У розподілі годин між
предметами продовжує панувати технократичний підхід, за яким левова частка
годин віддається на точні і природничі дисципліни. Цей підхід зводить нанівець
передбачені концепцією гуманітарні й анторопологічні засади і мету – цінність
людини, її безпеку. Виходить, що на справу національної безпеки України відводиться
аж 3 години на тиждень. Чи не продовження це старого імперського
колонізаторського принципу – формувати освічених працівників-рабів, які не
замислюються над своїм становищем, вирощувати пролетарів, які не мають власної
національної батьківщини?
11. Складається враження,
що автори змін до програми з історії, коли заводять мову про цінність людини,
то мають на увазі її біологічне існування. Принаймні, саме так формулювання
«людське життя – найвища цінність» сприймає абсолютна більшість учнів та низка
учителів. Наполягаємо на уточненні формулювання, додаючи поняття «гідний»:
«гідне людське життя – найвища цінність». Саме таке формулювання відповідає
загальновизнанному критерію світового поступу – розширення сфери свободи
людини. Погодьтеся, що «людське життя в умовах рабства, тоталітаризму тобто
життя, позбавлене свободи – не є найвищою цінністю».
12. Не можемо прийняти
стосовно шкільного курсу історії категоричної позиції: «НАУКОВІСТЬ! “В Україні не дозволять будувати історію на міфах…”
“Наука - не ідеологія…” Вважаємо це постсовєцким нігілістичним підходом до
явища ідеології. Заперечуючи ідеологію комуністичну, утопічну,
людиноненависницьку, такі автори відкидають ідеології, грунтовані на наукових
знаннях, включаючи ідеології державні, державного будівництва, наприклад,
оперті на ідеологію консерватизму, лібералізму, лейборизму у Великій Британії,
партійні ідеології демократів чи республіканців у США, соціал-демократів у
Європі тощо.
Людські соціуми не можуть жити без погляду у майбутнє, у яких мають бути реалізовані їхні
різноманітні потреби та інтереси. Одним з інструментів моделювання прийдешнього і є ідеологія – теоретичне обґрунтування інтересів певної соціальної групи.
Це сплав інтересу і знання. Саме складова соціального
інтересу і перетворює ідеологію у зацікавлене, не об’єктивне, а суб’єктивне
відображення світу.
Але ж на уроках історії у роботі
з учнями ми вирішуємо не завдання історії як академічної науки. Ми маємо
завдання засобами історичного знання сформувати цілу низку компетентностей
(неодмінною складовою яких є сформоване ставлення учня до отриманого знання), а
також ідентичність, патріотизм, громадянські чесноти, та ще й усе це
зробити у контексті протистояння
інформаційній агресії московського рашистського режиму.
За таких умов відкинути потенціал
української державницької ідеології означає роззброїтися перед ворогом, який
розмірковуючи, «шо ім дєлать с украінай», планує усіх українських учителів сконцентрувати
у таборах нового ГУЛАГу, ну а істориків, очевидно, взагалі розстріляти.
(Свідомо додав експресивно забарвленого історичного наративу на випадок, що це
читатиме якийсь стерильно рафінований історик від академічної сфери).
Отже, не відкидаючи
конструктивної державницької ідеології як суспільного явища, притаманного усім
людським соціумам, пропоную українську державницьку ідеологію не відкидати, а
використовувати.
У шкільній практиці це має
втілюватися учителем історії в оцінках,
судженнях, висловленні ставлення до подій, явищ і процесів з огляду на їх місце
і роль щодо зміцнення/ослаблення українських ідентичності, самобутності,
культури, економіки, держави.
13. Пропонуємо чітко визначитися зі змістовим наповненням
понятійного словосполучення «поліетнічний підхід». Вважаємо, що витлумачення
поліетнічного підходу до історії України як історії усіх народів, які жили в
Україні»» є хибним. Автори змін до програми не зважили на очевидний історичний
факт. Сьогодні, на початку ХХІ ст., ми маємо в Україні не народи, а націю,
УКРАЇНСЬКУ.
Починаючи з
ХVІІ ст. головною формою організації європейських народів
виступає національна держава. З того часу історія України – це насамперед історія
української нації. Тим більше, що вже Б. Хмельницький саме у середині ХVІІ ст. на порядок денний української історії поставив мету:
створити українську державу на теренах, де звучить мова руська і люди ходять до
церкви руської.
Звичайно, і
навіть необхідно для згуртування нашої української нації підкреслювати внесок
кожного етносу в національну українську справу чи перешкоджання українській
національній справі у якості свідомого чи несвідомого знаряддя ворогів України. Наприклад, рускоязичність
більшості білорусів, євреїв, ромів – мешканців України працювала на користь чи
на шкоду української національної справи за московськосовєцкої колонізації.
14. Не можна
запроваджувати тези: «Україна – не колонія СРСР», «Україна – залежна
територія», не провівши глибокого наукового витлумачення цих тез. Автори
очевидно мали на увазі західний академічний підхід до поняття, який бере до уваги
виключно економічний визиск. Однак в сьогоднішній українській школі працюють
учителі, навчені на ленінському тлумаченні колоніалізму як сукупності усіх форм
національного гноблення. Тому формулювання «Україна – залежна територія»
сприймається як евфемізм або навіть як ідеологічна диверсія проти України.
Замість
зацитованої пари тез, заради саме наукового витлумачення історичного змісту
політики гноблення України Московією/Рассією мають звучати тези «Україна – не
колонія СРСР», «Україна – це жертва колоніалізму і водночас етноциду (з
періодичними проявами його крайньої форми – геноциду)». «Україна дійсно не
колонія, а об’єкт (жертва) політики імперського поглинення». «Український і
білоруський етноси – наступні після псковсько-новгородської східнослов’янської
народності – жертви політики московського імперського винищення та поглинення».
І дійсно, історія – не ідеологія, а наука. Див. статтю: Чи була Україна російською колонією в царські і радянські часи? // Academia. Terra Historiae. Студії на пошану Валрія Смолія. У 2-х кн. – Кн. 2: Простори історика. – К., 2020. – С. 583-594.
Підготував О.Струкевич
